Свідок епохи

Олександра Костючка знає у районі багато людей, навіть якщо і не знайомі особисто, то чули, читали, бачили його або його роботи. Він і художник, і досвідчений фотограф, і спортсмен, який має певні здобутки. Дев`ять років пропрацював на верстаті – машиністом різальної машини картонажно-поліграфічної фабрики, 23 роки фотографом-ретушером на тому ж підприємстві. Як же можна водночас суміщати стільки якостей?
 
„До цього часу не визначився: чи я фотограф, що бігає, чи бігун, що фотографує…”
 
 
В один день з Висоцьким
 
Однією із особливих подій у своєму житті Олександр Костючок вважає відвідини на Ваганьківському кладовищі у Москві могили знаменитого радянського поета-бунтаря Володимира Висоцького. „Я народився з Висоцьким у один день, 25 січня, і по батькові я, як і він, – Семенович”, – каже герой нашої публікації. Чи притаманний Олександру Семеновичу Костючку дух непокори? Напевно – так!
 
Перший ззаду
 
У Сахутівську восьмирічку Сашко пішов раніше за всіх своїх однолітків. Просився у школу так, що батьки замучилися слухати і відвели таки шестирічного сина до вчителя. „Найменший – не значить найслабший!” – принаймні так говорили про Сашиного товариша, який також пішов до школи на рік раніше. Але до Сашка ці слова не мали ніякого відношення. Маючи слабке здоров`я від народження, він усіляко намагався не відставати фізично від однокласників. Останньою краплею стала шістдесятиметрівка на уроці фізкультури у шостому класі. Сашу обігнали всі, окрім однієї дівчини. Інший би не переймався, списавши на фізичні вади. А Сашко не погодився із Матінкою-природою, що поскупилася на здоров`я, і став бігати довгими сільськими стежками, котрі кілометрів – не лічать. І якоїсь миті відчув смак, зрозумівши, що вже ніколи не зможе покинути цього виду спорту. Так мине більше п`ятдесяти років, і біг стане другим станом душі й іншим ритмом серця. Саме завдяки цьому захопленню дорослий Олександр Костючок відвідає сім країн світу, познайомиться з безліччю знаменитостей. Але про все згодом. Зараз, ще школяру, – Сашкові треба взяти до рук олівця і виконати домашнє завдання – намалювати ялинку.
alt

Практикував загартовування і біг босоніж по снігу.

„Учив тримати пензля й олівця, в житті знадобилась наука ця…” 
 
Ці римовані рядочки Олександр Семенович присвятив своєму вчителю малювання та співу Віталію Георгійовичу Верещаці. Вірш-пам`ять народився в його серці, коли вчителя не стало. 
„Пригадую, мені у школі подарували набір олійних фарб, – розповідає Олександр Семенович, – ні в кого таких не було, тільки у мене. Я малював всюди і все. Поїду до лісу – пейзажі малюю. Стінгазета була шкільна, – „Комсомольський прожектор” називалася. Все її малював, перебуваючи у складі редколегії”.  
У армії Олександра також залучили до творчої роботи. „Малюванням собі все військове життя зіпсував, – з гумором і всерйоз скаже Олександр. – Де рядовий Костючок? – На чергуванні. – Знять з чергування, нехай іде плакати малює.” Так було частенько. Служив Олександр спочатку шість місяців у Павлограді – в „учебці” в Дніпропетровській області, а потім у Хмельницькій бойовій частині, так званому західному „ракетному щиті” Радянського Союзу. Із служби привіз  два змальованих альбоми і фотоальбом – обов’язковий на той час атрибут дембеля. Фотоальбом особливий – оформлений малюнками-сюжетами армійського життя.
 
Ближче до батьківщини
 
Після восьмирічки, сахутівські діти середню освіту отримували у Киселівській середній освітній школі. Туди на велосипеді, за сім кілометрів, їздив і Олександр. При школі почав працювати фотогурток, до якого записалися усі хлопці. Усі, крім Костючка. Чому тоді не зацікавила юнака фотографія, не знає, але фотоапарат довелося-таки взяти у руки. Взяти, щоб не випускати його з рук впродовж довгих років. 
Перший свій фотоапарат Олександр придбав після армії: Фед-3 – радянський дальномірний фотоапарат, який виготовлявся у Харкові. На той час такий фотоапарат вважався досягненням сучасної техніки і коштував 39 карбованців. Олександр міг собі дозволити таку „іграшку”, оскільки вступив до професійно-технічного училища при комбінаті „Чернігівське Хімволокно”. Отримував непогану стипендію. До того ж студенти паралельно працювали. Олександра взяли помічником майстра. Навчальний заклад закінчив з відзнакою і ще два роки працював у Чернігові. А потім зрозумів, що обласний центр – не його місто, і переселився ближче до малої батьківщини – у Корюківку. Тут влаштувався на картонажно-поліграфічну фабрику – машиністом різальної машини. Заправляв великий ролик картону, і машина розрізала його на потрібні за розміром частини. Робота – не дуже цікава для творчої людини, але, за словами Олександра Семеновича, прибуткова, і до того ж під рукою завжди був папір, аби малювати у вільний від роботи час.
 
Фотограф
 
Олександра Костючка знають як фотографа. Після машиніста була посада фотографа-ретушера на поліграфічній – єдина у районі. На роботі Олександр Костючок працював над оформленням продукції фабрики, а у вільний час – фотографував. Його спадок – величезна кількість знімків, що друкувалися у „Маяку”, як позаштатного фотокореспондента. Фото з підписом «О.Костючок» красувалися на сторінках обласних та республіканських газет. Мистецтво фотографії освоював самотужки. Передплачував спеціалізовані журнали, купував пристосування і відточував майстерність на різних техніках. І до сьогодні у Олександра Семеновича зберігається велика бібліотека уроків та професійних порад фотографам. У ній все – від азів фото, до найскладніших прийомів фото та друку. Для сучасників треба б розповісти, що фотографом у минулому столітті вважалася людина, яка могла не тільки натиснути на кнопку фотоапарата, а і видрукувати фото, так би мовити, творчий процес закінчити технічним. У арсеналі фотографа було безліч приладів і хімікатів. У лабораторії плівку проявляли, експонували зображення на фотопапір, потім майбутню фотокарточку „купали” у проявниках і фіксажах. Ціла магія відбувалася за зачиненими дверима у фотомайстерні. Лише від фотографа, і тільки від нього, залежала якість фото і те, якими будуть зображені на ньому люди. „Колись одна знайома попросила, щоб зробив її на фотографії стрункішою, – розповідає Олександр Семенович. – Довелося помучитися, але таки виконав прохання жіночки. Була задоволена роботою, а знайомі питали: як вдалося?”
Із технік Олександр Семенович освоїв мокрий друк, попереднє засвічування, ізогелію – це коли робиш кілька дублів, а потім поєднуєш у одне зображення. „Все те, що зараз є у програмі „Фотошоп”, – ми робили вручну, – підсумовує Олександр Костючок.
– Чому дуже старі чорно-білі фотографії мають таку ідеальну якість: усі деталі чіткі, усі обличчя впізнаються, чого не скажеш про більш-менш недавні?
– Використовувалася інша технологія – контактний друк. Це коли фотографія друкується прямо з негативу. Колись мені розповідав Олександр Корнієвський, як друкував такі фото у землянці, у якості світла використовуючи запаленого сірника. З часом такий друк замінив проекційний. Це коли зображення із негативу  проектується на фотопапір.
– А що ви можете сказати про сучасне цифрове фото?
– Тримав у руках і сучасні фотоапарати, маю на увазі професійні. Можливості у них великі, кількість кнопок, функцій меню іноді навіть вражає. Але користуються їхніми можливостями у повному обсязі одиниці. Решта використовує налаштування „авто”. Взагалі-то побутує думка, що фотографії, які друкувалися раніше – живі, оскільки при їхньому „народженні” використовувалися гра світла та тіней і срібло на фотопапері. Сучасна, так звана „цифра”, – це лише фарби і „мертві” цифри. До речі, і сьогодні є фотографи, які пропагують лише чорно-біле, так зване, – живе фото. 
– Можливості сучасних фотоапаратів – до десяти знімків за секунду. Колишня техніка дозволяла лише один раз „спіймати” потрібну мить. Можна сказати, що у сьогоднішнього власника „цифровика” більше шансів зробити „потрібні” фото?
– У тому то й справа, що мить. Іноді, переглядаючи тих десять знімків – десять, так званих, миттєвостей, розумієш, що потрібну все ж проґавлено, тоді як один фотопостріл був би влучним. Оце і є справжня майстерність.  
 
Чотири мішки фотографій і сотні слайдів
 
Окрім фотографії, Олександр Семенович захоплювався ще і  слайдами. Він – почесний член народного аматорського фотоклубу „ Чернігів” та слайд-студії з однойменною назвою. У складі делегації Чернігівської області  став переможцем Першого Всеукраїнського конкурсу слайдфільмів. Мав ряд персональних виставок. Був прийнятий до Спілки фотохудожників України. 
З 2005 року Олександр Костючок фотографією більше не займається – не має певних умов, потрібних реактивів днем з вогнем не знайдеш. Як нагадування про цілу епоху, якої він не тільки був свідком, але і занотував її у „картинках”, є десять фотоапаратів – від чорно-білого до кольорового, і кілограми матеріалу.
– Де сьогодні зберігається ваша спадщина?
– Чотири мішки з фотографіями перебувають у Тютюнниці на горищі. Все збираюся їх перебрати – ніяк руки не доходять. Вдома також численна кількість фото і сотні слайдів. На них події, свідком яких я був, знайомі і незнайомі обличчя, пейзажі, жанрові сценки, спортивна тематика. 
– Як часто, вирушаючи будь-куди, ви брали з собою фотоапарат?
– Він був зі мною завжди і всюди.
 
Спорт і світ
 
„До цього часу не визначився: чи я фотограф, що бігає, чи бігун, що фотографує, – каже про себе Олександр Костючок. У цьому році виповнюється рівно 50 років, як він прийняв свій перший офіційний старт. За цей час Олександр Семененович спробував себе у лижних гонках, зимовому і літньому багатоборстві, ГПО (готовий до праці і оборони), стрільбі, важкій атлетиці, брав участь у багатьох велокросах і велогонках. „До сьогодні у мене у „бойовій готовності” пара лиж та велосипед 1972 року випуску,” – розповідає спортсмен. Але перевагу він таки віддав бігу, вважаючи його таким же природнім для людини, як дихання та сон. Біг – це спосіб життя. У цьому був також переконаний Геннадій Касьянов – організатор і керівник клубу бігу „Баргузин” (північний вітер) м. Чернігів. Свого часу під прапорами „Баргузину” наш спортсмен здолав не одну тисячу кілометрів. „Я з вдячністю згадую радянські часи, коли спорт не тільки пропагувався, а і підтримувався державою. Ми ніколи не переймалися проблемою коштів. Спортсменів запрошували, все для них організовували – тільки перемагай, встановлюй нові рекорди, – говорить Олександр Семенович. – І справа не у тому, що то була моя молодість. Наумівські спортсмени – яскравий приклад сучасності, коли поїздка на змагання – то клопіт лише самих юних спортсменів. Знаєте, за таких обставин зникає будь-який ентузіазм. Свого часу, завдяки спорту, сліди від моїх кросівок залишилися в Ашхабаді (Туркменія), Москві, Ленінграді, Чечегові (Словаччина), Брюгге (Бельгія), в численних містах України. Завдяки бігу я скупався в північному морі в Бельгії і гарячих мінеральних водах  гірської печери в Туркменії. Милувався неповторною красою Карпат і двоголовою вершиною Ельбрусу. Відвідав численні історичні та пам`ятні місця, познайомився із архітектурою і традиціями дев`ятьох країн Європи та Азії. Підтвердження тому – численні грамоти, кубки і, звісно, фотографії та слайди”.
 
Оббіг цілу планету
 
Кількість змагань, у яких спорт­смен з Корюківки Костючок взяв участь, не перелічити, проте всі вони занотовані у щоденнику, який він веде з 1996 року. Стартував на спринтерських (60-400м), середніх (800-1500м), стайєрських (5-10 км) дистанціях, у напівмарафонах (21-97,5 км), марафонах і надмарафонах. На його рахунку одинадцять марафонів (42, 195 км). На сімферопольському та двох київських – був призером. Було і три зверхмарафони по 400, 240 і 1500 кілометрів. „У 2005 році підрахував, що в цілому пробіг 40 000 км, а це дов­жина екватора, – розповідає спортсмен, – За чотири останні роки можна сміливо додати ще 9 000 км. А коли у 2006 році по власному спортивному щоденнику взявся вирахувати час, витрачений на змагання і тренування, то вийшло, що тільки за 2006 рік набігло 28 робочих 8-годинних днів.”
Олександр Семенович розповів одну із історій, яка трапилася з ним у позаминулому році на одній з Чернігівських дистанцій без вікових категорій. Він, маючи за плечима більше півсотні літ, обігнав дванадцятьох вісімнадцятирічних спортсменів. „Стартував разом із 36 спортсменами. П`ять відстали на старті, не пробігли і одного кілометра, як обігнав ще п`ятьох, двоє – зійшли з дистанції. Без особливого надриву фінішував 24-им”, –  ділиться Олександр Семенович.
 
Головне у житті...
 
– Чи часто рідні вас бачили вдома – спортсмена, художника і фотографа?
– Між оцим усім і бачили. Домашнє господарство і городи ніхто „не відміняв”.
– Діти поділяють ваше захоплення спортом?
– На жаль, ні. Син Роман у дитинстві захоплювався боксом, але, як кажуть, – перегорів. Донька Оленка має інші вподобання. Внученька Софійка, правда, „бігає”, по кімнатах. Чи ж можна всидіти, коли тобі чотири рочки?..
– У цьому році ви з дружиною відзначили рубінове весілля. Сорок років – це дата, яка вимагає поваги. Напевне, неоднораз у вас запитували, як звела доля вас обох?
– Історія знайомства у нас цікава, але моя Лідія не любить виставляти особисте на загал, тому просто скажу, то цікавий збіг обставин, який на той час не обіцяв нічого серйозного, став долею. 
– Олександре Семеновичу, сьогодні ви частіше буваєте вдома, чи все-таки улюблена справа не залишає у спокої?
– Працюю за угодою у держлісгоспі художником – малюю стенди і афіші, які ви бачите, коли їдете до лісу.
– Які матеріали сьогодні у вашому розпорядженні?
– В основному ДВП і будівельні емалі.
– Чи позначилися якось на здоров`ї ваші захоплення?
– Спорт зробив мене витривалим. Були часи, коли практикував загартовування – ходив босий по снігу. У сьогоднішньому собі мені важко впізнати того хворобливого хлопчака із Сахутівки. А ось фотографія трохи попсувала очі. Не сам об`єктив, а робота у фотолабораторії, коли іде різке чергування темряви і світла. 
– Доля будь-якого фотографа – відсутність власних знімків. Чи не жалкуєте ви, що вашого обличчя немає на історичних кадрах?
– Я – свідок. А це для мене головне.
 
Р.S. Накопичення спогадів і знань – досвід, який ми „збираємо” протягом життя. Він і є тим багатством, яке зберігатиметься у душі. Грітиме чи пектиме – залежить тільки від нас самих.
alt

„Мій спадок – мільйон фотографій і сотні слайдів.”

alt

З 1996 року прийняв 141 офіційний старт. Останній – позаминулого року.

 

 

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.