Акушерка з Охрамієвичів

Марія Павлівна

Нині в Охрамієвичах ні лікарні нема, ні фельдшера. Порожній ФАП чекає на спеціаліста. Минулоріч тут не народилося жодної дитинки. А були часи, коли за рік у «пологовому» сільської лікарні з’являлося щонайменше 15 немовлят, а то й понад півсотню! Усіх їх першою на руках тримала Марія Окусок – сільська акушерка, яка благословила у світ ледь не півсела…

18 березня 1963 рік, понеділок. Перший робочий день молодої акушерки Марії Окусок в Охрамієвицькій дільничній лікарні. Вона тільки-но закінчила Чернігівське медучилище, акушерський відділ і вже півтора місяця, як вийшла заміж за тракториста Сергія Окуска. Лікарем у селі працює Олена Попова, її чоловік Василь Беда – фельдшером. Згодом, щоправда, брат Олени Дмитрівни, дерматолог Михайло Попов, стане головним лікарем Корюківської райлікарні і забере її у Корюківку. А Марія Павлівна працюватиме акушеркою у селі ще 33 роки…
До кінця 1963-го, її першого року роботи, в Охрамієвичах народяться 53 дітлахів!

Тоді і тепер
– Породіль у нашому селі було багато – і своїх, і з навколишніх сіл, і приїжджих, бо у ті часи через стафілокок масово закривалися пологові, тож навіть з Чернігова їхали у села народжувати, – каже Марія Павлівна. – Тепер можна і вдома народжувати, а колись же – Боже, збав! Тільки у лікарні. І якщо у нас в Охрамієвичах жінка могла вільно вийти з палати у коридор до свого чоловіка, то у тій же Корюківці побачитися молодим батькам, доки жінка у пологовому, можна було лише через вікно чи замкову щілину. Я, медик, народжувала своїх дітей у райцентрі, і то – спілкування тільки через вікно!
От зараз повсюди пропагують партнерські пологи, – продовжує М. Окусок. – Сказав би хтось про це у наші часи! Які там партнерські? Роботи у селі було стільки, що й угору нема коли глянути! Чоловік нашвидкуруч упхне у лікарню – і на роботу. Трактористу, комбайнеру, колгоспнику ніколи було народжувати з дружиною, бо до пізньої ночі у полі, на фермі, а вдома – семеро по лавках і господарства цілий «колгосп»! Але добре, що тоді хоч гроші у колгоспі вже виплачували людям, бо у часи мого дитинства взагалі сутужно було. Жили виключно з городу. Сіяли жито, латку проса, щоб кашу було з чого варити, трохи ячменю – на кутю. Господарство теж тримали, але толку з нього: за корову треба було 200 літрів молока віддати державі, 90 штук яєць, 44 кілограми м’яса… Отак ріжемо качок: лапи, голови – собі, а тушку – державі. Ще й за землю податок чималий сплати..

Про справжніх людей
Багато чого змінилося. Незмінна лише справжність, щирість і професійність – вони або є, або їх немає. Однак того, хто наділений такими якостями, вдячні люди згадуватимуть і після смерті, як от лікаря-гінеколога Корюківської райлікарні Анну Романовську.
– Я приступила до роботи в Охрамієвичах у березні 1963-го, а Анна Пилипівна – у серпні цього ж року у Корюківці, – згадує Марія Окусок. – І весь час, скільки я працювала, постійно відчувала її підтримку і допомогу. Наскільки вона була грамотним фахівцем, настільки і великодушною людиною. Розумієте, вона у всіх відношеннях була права – хоч по роботі, хоч у будь-яких житейських ситуаціях. Усілякі негаразди після нас кваліфіковано «розгрібала», але головний лікар ніколи про це не знав, бо всю відповідальність вона брала на себе, ніколи не підставляючи під удар своїх молодших колег. Така вона була. Вважаю, за те, що завжди була на боці простої людини, вона і постраждала. Всі розуміють, про що я… Мені шкода, що людські заздрощі і підступність інколи жорстоко розправляються з людьми, які на те не заслуговують. Від себе можу сказати, що Анні Пилипівні я вдячна і по сьогодні.
Марія Павлівна знала: якщо за викликом у їхнє сільське «пологове» прибуде Анна Романовська – все обов’язково буде добре. А приводів для її допомоги було багато, бо пологи, каже, важко передбачити. А тоді ще навіть і УЗД не було! Отож важкі породіллі, позаматкова вагітність, двійні (а їх на дільниці було дев’ять), кесарів розтин – Анна Пилипівна завжди прийде на допомогу.
– А ще я дуже вдячна за відчуття плеча усьому нашому колишньому колективу, – каже М. Окусок. – Медсестрі Ользі Саченко, фельдшеру Олександрі Мусі і всім-всім своїм колегам, бо, як кажуть, сам у полі – не воїн, а у нас був згуртований і надзвичайно дружний колектив.

Як зникало все…
Марія Павлівна каже, що в усі часи вдячні батьки і родичі хотіли віддячити медикам за появу на світ дитини. Здебільшого дякували словами, букетами сільських квітів або навіть пляшкою спиртного. Але хустка – була завжди.
– Багато років існував давній звичай, – розповідає колишня акушерка. – Дарувати шерстяну хустку, коли породілля виписується з лікарні. Лікар Олександр Драгалов, який сам родом з Дніпропетровщини, зробив мій фотопортрет, коли його дружина Наталія народжувала в Охрамієвичах. Пам’ятаю, як Михайло Ісаков (був батюшкою у нашому селі) за появу на світ онучки привіз мені шовку на сукню. Це і зовсім був королівський подарунок! Були часи… – замислюється жінка. – От і церква колись у нас була – нащо її розорили? І з колгоспу, де всі сільчани працювали, спочатку зробили якесь підприємство, а тепер і воно кудись поділося?.. Потім лікарню хотіли закрити – люди не дали! Штат скоротили, залишивши фельдшера, акушерку і дві з половиною ставки медсестри. А згодом «пологове» закрили, акушерку перевели на півставки. Як так? Лупасове, Буда, Спичевате, Золотницьке, Перелюб, Турівка, Охрамієвичі – як обслуговувати стільки жінок на ті півставки?! Написала заяву на звільнення. Але заступилися люди, і мені дали ще півставки медсестри дитинства. А потім лікарню все одно закрили, лишили ФАП. Та хто до нас приїде працювати на чверть ставки?..
Наше колись велике і гарне село, вважай, вимерло. Залишилися старики та бідняки. А яка красива була наша вулиця Зарічна! Людей повно, у кожній хаті світиться, а тепер – порожні хати, п’яниць розвелося, що й ходити вулицями страшно…

Медреформа. І село
Село боїться медичного реформування. Особливо те, яке не має свого лікаря. Люди не ймуть віри, що медичне обслуговування стане для них не те, щоб якіснішим, а навіть – ближчим. І колишня акушерка Марія Окусок так вважає.
– От живеш сам, на окраїні села, – розмірковує жінка. – Раптом стало зле. Кого викликати? Кажуть, швидка не всі виклики тепер обслуговуватиме. Дзвонити: куди і як? У нас же і зв`язок є не всюди. Що тоді робити?.. Добре, оберемо свого лікаря. А потім що? Він же буде або у Корюківці, або у Наумівці. Як він до мене доїде? Як я до нього доберуся? Винайняти машину з Охрамієвичів до Корюківки – 160 гривень. Та чи ж кожен це потягне? Я за 33 роки роботи на одному місці у медицині заслужила пенсії аж 1700 гривень (донедавна було 1500 грн.). Кажуть, просто на той час у мене була мала зарплата. То хіба це я винувата? Натомість машина дров у листопаді минулого року коштувала 1300 гривень, у грудні вже 1700, а до наступного опалювального сезону – за дві перевалить?.. Це що ж, виходить, купив дров – і живи у темряві і без їжі-води? Та ще й хворіти не здумай! Ось 15 днів лікування у районній лікарні мені обійшлися у дві з половиною тисячі гривень. Як таке взагалі може бути?! Як і за що мають лікуватися люди? Виходить, не маєш дітей чи родичів – лягай і помирай?..
Марія Павлівна зізнається: якби був живий Михайло Ніценко, одразу обрала б його своїм лікарем. Хороший був терапевт і до людей уважний. Колись Михайло Михайлович, лише глянувши на Марію Павлівну у коридорі лікарні, запідозрив неладне. Зміряли тиск, одразу направив на ЕКГ. Його припущення підтвердилися: інфаркт. Жінка потім ще довго лікувалася у стаціонарі під наглядом терапевта Галини Балюти, як сама каже, лікаря від Бога. Але Михайлу Ніценку вона і досі вдячна за те, що заговорив тоді до неї у коридорі лікарні, не відмахнувся байдуже, а вчинив так, як і має справжній лікар…

Колишніх медиків
не буває
77-річна Марія Окусок і дотепер пам’ятає більшість пологів, які їй довелося прийняти, особ-ливо, складних випадків – аж до точної дати появи на світ малечі, маси новонароджених, імен… Вона проти заробітчанства на дітях і штучного сирітства, коли діти стають сиротами при живих батьках. І вважає, що держава має бути суворішою у цьому відношенні. Бо хто ж тоді і кого виховає з тієї дитинки, яка від народження непотрібна батькам?..
І лише коли мова заходить про її власних дітей, Марія Павлівна ледь стримує сльози. Каже, все життя – і вдень, і вночі, і в дощ, і в сніг – вона була зайнята чужою малечею, коли ж тільки й свої виросли… Син Олександр закінчив Чернігівський політехнічний інститут, живе з сім`єю у Росії. Донька Наталія пішла маминими стопами, працює медсестрою у Корюківській райлікарні. Наташа з чоловіком часто бувають у матері, а сина Марія Павлівна не бачила з 2014-го. Каже, хочуть і син, і онук навідатися, але вона не поспішає запрошувати, оскільки в умовах війни між Україною і Росією материнському серцю спокійніше, коли вони просто поспілкуються по телефону. Ще буде мир, і будуть зустрічі…
Її чоловіка, Сергія Павловича, 17 років немає на світі. Помер у 66-річному віці через хворобу. Марія Павлівна з вдячністю згадує свого чоловіка, який був у її житті справжньою опорою. Ніколи й слова не сказав на те, що його дружина через роботу мало вдома бувала: то «народжує» у лікарні, то по дітях пішла.
Все те у неї перед очима і досі, лиш закриє повіки. От тільки нікуди спішити вже не треба… Бо плач немовлят в Охрамієвичах – велика дивина… Дитячі голоси чути все менше… Село невпинно старіє… І це – не сон.

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.