АТО очима жінки

3 третього вересня минулого року у зоні антитерористичної операції розпочала свою роботу гуманітарна місія «Чорний тюльпан» з пошуку, ексгумації та вивозу загиблих у зоні АТО військовослужбовців. Організатором виступила Всеукраїнська громадська організація «Союз «Народна пам’ять» (голова – Ярослав Жилкін). Було згуртовано п`ять пошукових груп, чисельністю близько 42 осіб, які вахтами виїздять на територію, не підпорядковану українській армії і працюють майже під прицільним вогнем на громадських засадах. У складі однієї з груп у зоні АТО двічі побувала і корюківчанка Оксана Толкачова. Як зважилася на таке тендітна жінка і яка вона – зона антитерористичної операції з жіночого погляду?

Після поїздки у гори

Наша газета писала про те, як науковий співробітник Корюківського історичного музею Оксана Толкачова з учасниками патріотично-пошукового клубу «Пам’ять» взяли участь у пошуковій експедиції у Закарпатті, присвяченій 100-річчю першої світової війни. Саме там Оксана познайомилася із однодумцями з Києва та Дніпропетровська, зустрілася із знайомими криворіжцями. Наскільки потрібна робота пошуковців, науковий співробітник Толкачова переконалася, коли позаминулого року відповідна група із Кривого Рогу вперше з’явилася на теренах Корюківщини – піднімали рештки жертв Корюківської трагедії. Наскільки нелегкою є ця робота, корюківчанка пересвідчилася, взявши безпосередню участь у розкопках. І все ж, зізнається, десь у глибині душі вже тоді усвідомила, що не просто морально готова до подібного «видовища», більше того – відчуває потребу бути причетною до цієї духовної місії.
Коли пошуковці із Закарпаття відправилися у зону АТО, Оксана остаточно зрозуміла, що має бути з ними. Мучило лише одне питання: яким чином? І вона таки віднайшла відповідь, але вже вдома, в Корюківці.

Від смаженої
– до «Рукавич –
ки пам’яті»

Рішення провести акцію «Рукавичка пам’яті» – не просто спосіб зібрати допомогу для пошуковців, це скоріш бажання розповісти землякам про важливість справи, яку роблять ці люди, про те, як звичайна рукавичка ланцюжком подій може стати останньою можливістю вирваній з життя душі повернутися додому. Так рукавичка пошуковця, яку смажили у горах Закарпаття при обряді посвячення, стала символом тих, хто відправився у АТО за нашими загиблими героями.
Стартувала акція з легкої руки керівника відділу культури РДА Юлії Ситої, яка, можна сказати, відразу задала високу планку. Розпочали 26 вересня минулого року, у її рамках було проведено тринадцять лекцій, у тому числі й у школах міста. Кажуть, випадковість – це закономірність, яку не відразу розгледіли. Можливо, і річниця визволення України має свої паралелі із звільненням сходу України сьогодні, але саме вона послужила наявним прикладом переможної боротьби за мир в країні. Відеоматеріали і розповіді про зону АТО допомогли роз’яснити дітям, наскільки важлива гуманітарна місія, яка покликана підтримати наших пошуковців. Найактивнішими, за словами ідейного організатора Оксани Толкачової, виявилися учні та педагоги Корюківської ЗОШ №4. Зустрічі відбулися також на підприємствах. Допомагали приватні підприємці, долучилися КС «Корюківська» та КГМО «Альтернатива». Пара до пари – кількість рукавичок сягала двохсот. Також тривав і збір коштів, сума склала 2300 гривень. До акції підключилася школа мистецтв. У зону АТО для пошуковців разом із рукавичками у коробках з гуманітарною допомогою «поспішали» і дитячі малюнки, і обереги – ляльки-мотанки.

«Пишу вам, як
звичайна укра-
їнка – мати…»

Акція повним ходом тривала у нашому невеликому містечку, коли Оксана Толкачова задумалася над тим, як розширити її межі. У пригоді стала всесвітня мережа Інтернет, за допомогою якої вона віднайшла ВАТ «Дніпрошкіргалантерея». Саме ця компанія під торговою маркою «Долоня» виробляє рукавички. Генеральний директор пообіцяв допомогти, і вже скоро у зону АТО для пошуковців від «Долоні» надійшло 300 пар спецрукавичок для пошукових робіт.
А у одній з телефонних розмов з Ярославом Жилкіним Оксана довідалася, що групи пошуковців потребують спецодягу. Так, у корюківчанки зародилася ідея віднайти тих, хто безпосередньо виробляє подібний одяг, і звернутися з проханням про благодійну участь у гуманітарній місії. І знову допомогла всесвітня мережа. Зайшла на сайт компанії «Міко», тієї самої, що виготовляє спецодяг для металургів. Слова для електронного офіційного звернення роїлися у голові, але потрібні ніяк не відшукувалися. «Муки творчості» для людини, яка б так і «кинулася в бій» – дійсно мука. Тоді Оксана написала просто: «Пишу вам, як звичайна українка – мати. Розумію, що в першу чергу треба допомагати живим, але повертати загиблих синів додому – благородна місія, оскільки навіть у труні матері все одно чекають дітей додому…» Компанія надіслала для пошуковців близько 300 кілограмів спецодягу найвищої якості. Це і респіратори, і спеціальні рукавички, хімодяг, фуфайки і теплі штани, кирзове і гумове взуття і спецокуляри. Довелося замовляти вантажівку, щоби все доставити у центральний офіс організації.

У небезпечне
відрядження

Про те, що Оксана Толкачова під час відпустки на 12 днів збирається поїхати до зони АТО, не знали навіть найближчі люди, які були переконані, що дочка, дружина і мама «по роботі» їде у відрядження до Дніпропетровська. Чоловік у одній з телефонних розмов попрохав: «Мені сьогодні наснився незвичайний сон, який дуже налякав. Ти ж не у відрядженні у Дніпропетровську, як сказала. Де ти?..». Довелося розповісти, що у зоні АТО, інакше б сім’я не відпустила. Оксана – і не думала обманювати, вона просто змовчала про те, що її чекають за Дніпропетровськом. У самому ж місті збиралася група пошуковців, яка прямувала у зону АТО. Добровольців чекав транспорт – мікроавтобус із написом «Вантаж-200». Їхали вшістьох, майже мовчки. Весь транспорт, який зустрічався на шляху, миготів фарами чи сигналив мікроавтобусу з такою сумною місією, люди озиралися, і, побачивши напис «Вантаж 200», похмуро схиляли голови, відводили погляди. Від цього тягар на душі ставав ще важчим. Оксана вдивлялася у краєвиди, що маячили за вікном: «Було дико цікаво і дико страшно», – зізнається корюківчанка.

Хазяйка
з Чернігівщини

Це вперше у складі групи були жінки. Оксана – з дніпропетровськими пошуковцями і криворіжанка Вікторія Сімкіна – журналіст місцевого ТРК «Рудана» у складі пошуковців з Кривого Рогу, які знімали документальну стрічку. Саме Вікторія проінструктувала новеньку хазяйку невеличкого двоповерхового будиночка – тимчасового прихистку для пошуковців.
В обов’язки Оксани, як волонтера при пошуковцях, входили справи по господарству. Група вирушала на роботу о сьомій ранку. Отож, у Оксани підйом – о п’ятій: приготувати сніданок, налаштувати«тормозки». А коли хлопці вирушали, Оксана прибирала, готувала вечерю і чекала. «Щоразу продумувала меню з трьох страв, це при тому, що готувати я не люблю, – зізнається моя співрозмовниця, – жодного разу за два тижні не повторилася у перших стравах».

«Я не могла поїхати з порожніми руками, – каже корюківчанка, – прихопила з собою дари Чернігівщини – гриби: мариновані і сушені. Коли приготувала грибний суп з локшиною, то хлопці (так вона їх лагідно називає) довго придивлялися і принюхувалися недовірливо. Самі ж дніпропетровці, про білі гриби чули, а от підберезники для них – дивина. За стіл посідали – тільки ложки зацокали. Каструля спорожніла швидко – просили добавки. Привезла з собою сало, перекручене, трилітрову банку. Підсобив Юрій Кугук. Розповіла, для кого везу, приніс відразу і сало, і часник. Добрим словом згадували Юру хлопці щораз, наминаючи скибки».

Дванадцять
годин

Чи можна сказати, що люди, які піднімають мертвих, забобонні? Можливо, визначення варто було б підібрати інше, але щоранку о сьомій Оксана мала провести пошуковців на ганок і там же, о дев’ятнадцятій, обов’язково зустріти. Одного разу жінка забарилася. «Ти розумієш, що ти «путеводная звезда», ми їхали до тебе, ти повинна зустрічати», – Оксану відчитали наче школярку.
Щодня група вирушала за 250 кілометрів від бази у зону, яка підпорядкована силам так званої ДНР. На першому ж ворожому блок-посту до кабіни сідав озброєний деенерівець і протягом усієї місії супроводжував пошуковців. Одного разу під час ексгумації група потрапила під обстріл. Додому повернулися всі. Мінуються і тіла загиблих, тому в команді є сапер, який спочатку знайдене тіло ретельно оглядає. Дуже часто в населених пунктах натрапляли на розтяжки. На щастя, вони не спрацювали. Розтяжки в сучасній війні розташовуються не тільки по землі, вони можуть бути і на рівні зросту дорослої людини. Увечері за столом пошуковцю, який натрапив на таку небезпечну річ, чеку кинули у склянку зі спиртним, щось на кшталт бойового хрещення.
Вже з перших днів своєї волонтерської діяльності Оксана зрозуміла: попри благородність місії, щодня хтось із хлопців може не повернутися, і години очікування ставали все важчими. «З сьомої ранку до сьомої вечора я не могла нічого їсти, настільки була напружена нервова система, – розказує Оксана Толкачова, – я займала себе всілякою роботою: прибирала, прала – лише б не думати про погане. Іноді вмикала музику на телефоні, щоб якось відволіктися. Треба сказати, що мобільників на території АТО ніхто не любить. Телефонувати можна було лише після 17.00, і то дуже швиденько і лаконічно про все сказати. Якщо б у когось із хлопців часто дзвонив телефон під час роботи, деенерівці могли кулею рознести голову разом з телефоном. Чоловік ображався, що рідко озивалася. А я розповісти нічого не можу, а обманювати – не хочу. Після таких короткохвилинних телефонних розмов переживала. Ми ж усі звикли бути «на зв’язку» годинами. Там все навпаки.
Одного разу зважилася і попросила пошуковців забрати і мене з собою на розкопки. Відмовили-відрізали. Сказали, що, по-перше, можу спровокувати бійців як жінка, а по-друге, українську мову тут не люблять. Це може бути дуже небезпечна «екскурсія». Через це одну з пошукових груп із західної України не впускають на територію ДНР.

В очікуванні
вторгнення

Був такий момент, коли вся Україна чекала на вторгнення ворога. Це яскраво культивувалося у Інтернеті, у зоні ж АТО до цього готувалися неофіційно. Оксана навіть інструктаж пройшла, як поводитися у разі обстрілу «градами». «Одягти бронежилет і бігти щодуху з будинку – у поле чи город. Була ще задача, по можливості, взяти з собою аптечку… – інструктували хлопці і я вмить пригадала все, що знала з цивільної оборони», – каже Оксана. Від страху трясло все тіло. «Я гадала, що морально стійка, – зізнається, – але у такі хвилини час і простір відчуваються по-іншому. Увесь пафос розбивається на друзки. Якщо раніше про війну розповідала юним корюківчанам з натхненням, то після подорожі в АТО все частіше запитую сама себе, як підібрати потрібні слова, щоб за ними були не тільки власні емоції, а й реальність.
Місцеве населення не проявляло ворожості, навпаки, підтримувало, але нас з самого початку попередили, що «рот варто тримати на замку». Про нашу місію розповідає напис на машині: «Вантаж-200». Довіряти не можна нікому, навіть добренькій бабці, яка начебто прагне допомогти. Страшно, і просто не віриться, що це наше сьогодення».

«Землячка…»

Вечорами приходили військові – поговорити, почаювати, дехто просив «попратися». «У їхніх розмовах і лють і розгубленість, – каже Оксана, – Ми слухали розповіді, міркування і водночас страшно було зазирати бійцям у очі. Там здебільшого панував розпач. «Ми віримо лише в те, що якщо загинемо, то ви – волонтери, не тільки нас знайдете, а і повернете додому», – казали хлопці.
Один із бійців неймовірно радів з того, що я з Корюківки. «Землячка», – називав мене лагідно, хоча сам був з Коропського району. З часом з’ясувалося, що серед бійців є ще один мій «земляк» – хлопець з Борзнянського району. Ось так кілометри стають кроками».

«Чорний»
гумор і дитячі
малюнки

«Ніяк не могла звикнути до «чорного» гумору пошуковців – розповідає Оксана, – не вкладалося у голові, як можна жартувати про те, про що навіть і думати важко. Ось, наприклад, на питання: «Хто там?», відповідають: «Це я – листоноша Пєчкін, приніс рештки вашого хлопчика». Тепер розумію, що тільки гумор, хай навіть і «чорний», допомагає не збожеволіти у тій обстановці, не зачерствіти, а попри все, і з милуванням роздивлятися дитячі малюнки, яких на стінах будинку для пошуковців чимало. Серед них і «послання» від наших маленьких корюківчан».

Після повер –
нення –
знову в АТО

Після того, як Оксана Толкачова повернулася додому, у її житті дещо змінилося. По-перше, стосунки у сім’ї стали ще теплішими. «Я пишаюся тобою!» – сказав чоловік і зізнався, що дуже боявся її втратити. По-друге, змінилася сама Оксана – у своєму ставленні до життя, важливості тих чи інших подій. А знаєте, що перше зробила корюківчанка, коли повернулася додому і обійняла рідних? Пішла до салону краси! І знаєте чому? Бо хотіла на якусь мить «відключитися» від тяжкої реальності та відчути атмосферу легкості, де навколо все лише приємне і красиве… Забулася на якусь мить, і – вдруге поїхала на сім днів у зону АТО…
Цього разу вона знала, що її чекає і як правильно реагувати на те, що відбувається навколо. Як змінилася зона АТО? «Стало більше військових, почастішали перевірки, бо з’явилися диверсійні групи, котрі маскуються під пошуковців, – аналізує науковий співробітник історичного музею. – До того ж день став меншим, а деенерівці не люблять рано вставати. Отож часу на пошуки стало менше, чого не скажеш про кількість загиблих».

00 груз 200

Оксана Толкачова

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.