Чотири роки на війні… Скільки ж – ще?

На серпневого Маковія, медово-макового першого Спаса – виповниться йому 33. І в свої молоді роки він значну частину життя провів не вдома, аж з 2003-го, пов’язав долю з військом. То півтора року – на строковій службі, потім на контрактній, далі хвилі мобілізації. З весни 2014 року пішов добровольцем. І ось знову підписав новий контракт на 5 років. Яке ж воно, фронтове життя сучасного українського солдата?..У хвилини затишшя

 

Олександр Сотник з позивним “Лєший” з медсестрою Лесею “Карамелькою”, бо прізвище її – Конопелька, біля бойових позицій. Хай їм щастить!

Приємний молодий чоловік, стриманий у розмові, чемний. У статурі його нема нічого від кіношних суперменів, яких грали, приміром, американські актори Сталлоне-Рембо чи Шварценегер-Термінатор, зображаючи крутих досвідчених бійців. Хіба що – такий же небагатослівний. Та Олександр Сотник з міста Корюківки і є – не уявним, а справжнім досвідченим воїном. Зустрілися з ним випадково, коли прибув додому у відпустку на десять днів, з яких три тратяться на дорогу…
Зараз він – на посаді головного сержанта кулеметного взводу 72-ої бригади імені Чорних Запорожців (місто Біла Церква). Воюють на Донеччині під Горлівкою. А взагалі за ці роки де тільки не побув, і не згадаєш відразу, каже, куди заносило! У кількох бригадах служив. І звик уже до всього, навіть важко щось розповісти особливе, цікаве. Війна є війна, перемир’я майже нема. Колись класик європейської літератури назвав свій роман про Першу світову війну «На Західному фронті без змін», таке сьогодні й на нашому, східному…
Стріляють вони, і по них так само, з усіх видів зброї. Ось вдома зранку по телевізору бачив – показували якраз їхні позиції, стрільба там йде. Тележурналісти часто з різних каналів навідуються. І волонтери справжні ще не перевелися, хороші люди – відзначає у нашій розмові Олександр. Хоча забезпечення тепер значно краще, взуті-зодягнені. Харчування у зоні бойових дій непогане. Тільки ж умови, звісно, не домашні, холодильників нема, тому багато продуктів пропадає. Або снаряд прилетить, попсує їжу, якось навіть миску Сашкову продірявив… Та й одяг випраний і розвішаний сушитися, бувало, зрешетять осколки. Зарплата контрактникам вчасно виплачується, одягом, спорядженням забезпечують. Харчування у військовій частині, у зоні (тепер вже не антитерористичної операції, а з весни назвали цю війну – операціями об’єднаних сил) нормальне, от на полігонах буває не дуже. Дивлячись де, траплялося й по кілька днів одну кашу їсти.
Йому подобається на службі. Багато хто з хлопців, чоловіків відчувають там себе потрібними, у своїй стихії. А буває, що дехто, повернувшись додому, не витримує – випробування побутовими проблемами, різними негараздами сучасного життя. Та з іншого боку – війна усім остогидла, хочеться додому. І є “люди війни”, які зрослися з цим фронтовим життям. Різні ситуації трапляються біля передової. То якось придбали знайомі солдати у когось “жигулі”, але приїхала поліція, кажуть, машина крадена. “Та ми ж за неї гроші заплатили!” Кажуть, треба віддавати. Раз так – переїхали свою покупку на БМП! Згадалась газетяру дуже схожа давня розповідь афганця. Змушували тоді солдата віддати трофейний японський магнітофон, з каравану ворожого добутий. Поставив його на камінь – і автоматною чергою “поділив порівну”…
Поруч там усе – і жорстокі смертельні ризики, і домашні звички, і солдатський гумор. Олександр і його товариші по зброї пса домашньо-бойового прихистили, Агеесом його прозвали (АГС – автоматичний гранатомет), і трьох кошенят – Гільзу, Пулю та Затвора. На телефони інколи фото і відео знімають про своє військове життя. Оце навесні у Білій Церкві вивчали наші воїни досвід канадських і британських військових, обмінювалися з ними знаннями з пошуку та знешкодження вибухових пристроїв, вивчали програму “Контрснайпер” – по боротьбі зі снайперами за натовською системою. Наші бійці екзамени здавали, он в Олександра вдома сертифікати у рамочках висять. Тобто, їх без перебільшень можна назвати професіоналами, кістяком сьогоднішньої української армії. Багато з них вже поєднали свої літа і зими з військовою службою. І хоча визначення “людина війни” має багато відтінків і понять, але тут ми говоримо про хороші якості солдата. Не ті, про які писав у свій час письменник Хемінгуей (тепер пишуть – Гемінгвей): “в бар зайшов чоловік з очима кулеметника”. Бо фронтове життя в’їдається в натуру, як порохові сліди у шкіру…
А як же особисте життя? Молодий же ще! Непросте воно у військових. Не кожна дівчина, жінка схоче чекати солдата. І ждати, і боятися за нього… Каже Олександр, що війна закінчиться – і він одружиться. Надіється на це. І хочеться щиро побажати йому цього. Хоча коли вона закінчиться, та клята війна?! Як стріляли, так і стріляють…

Залишити коментар