Дім, де пишуть історію і книжки

360-річчя рідного міста ми відзначили ще влітку. Пам’ятаєте, скільки всього було: і шанування невтомних корюківчан, і концерти, і виставки, і тушковані огірки!.. А ще ж до цієї дати побачили світ три друковані видання. Про них, на жаль, мова не велася і багато хто не знає й досі. Отож краще пізніше, ніж ніколи, розповісти про них. Відразу відмітимо: всі видання надруковані завдяки допомозі з бюджету Корюківської об’єднаної територіальної громади, сприяння відділу освіти, культури і спорту. А творцями їх по праву можна вважати працівників й актив нашого історичного музею. Там нині не лише пишуть історію краю та її людей, а й творять книжки про це.

«З днем народження,
рідне місто!»
Фотоальбом з такою назвою не може не зацікавити. У ньому стисло, але об’ємно про минуле й сьогоднішнє Корюківки. Багато світлин. Одні – давні, інші – не зовсім, а ще – нинішні.
Автор – упорядник – директор музею Людмила Бабич, член ради районної ветеранської організації, намагалася розкрити якомога більше історичних фактів і подій. Та як приємно: відразу з перших сторінок, де мова про герб і прапор міста, на видноті – чудовий вірш нашої поетеси Ольги Лантух. Поетичні рядки сповнені оптимізму:
Корюківка! Свята і прозаїчна!
Вросла корінням в долі
поколінь,
Підноситься у слави височінь
І пам’яттю торкається
у вічне…
Поезія дає людині крила. Й ніколи не слід «економити» на цьому, не знаходити місця на газетних шпальтах чи сторінках інших друкованих видань. Поезія проситься, їй треба відчиняти двері.
Радує й те, що світлини для фотоальбому творили молоді фотомайстри. Найбільше їх – від Дмитра Гаврюша. Його свіжий захоплений погляд в усьому – панорамі міста з висоти пташиного польоту, новобудовах, молодих обличчях корюківчан.
Свої фотороботи надали й журналіст Андрій Навродський, власний кореспондент «Деснянської правди», й журналісти районки.
Творчих людей у нас жменька, та вона золота. Фотоальбом хоч і невеликий, але його не соромно і приїжджим показати. Жаль, тираж видання невеликий – усього 200 екземплярів. Дороге зараз книгодрукування.
У фотоальбомі є слова про почесних громадян Корюківки: майстра-бандуриста Олександра Корнієвського і лікаря-хірурга Олексія Гавриленка, про інших людей, які творили й творять історію міста.
Не можна не перейнятися гордістю за хороші справи колективу ПАТ «Слов’янські шпалери-КФТП», державного підприємства «Корюківське лісове господарство», районного комунального спеціалізованого лісогосподарського підприємства «Корюківкаліс».
А ось – наша перша теплова електростанція, що працює на біологічному паливі. Далі – світлини з фабрики дверей. Модельний ряд, як зазначається у фотоальбомі, налічує понад 80 моделей дверних полотен, об’єднаних у 17 колекцій.
Йдеться в цьому яскравому виданні й про розвиток нашої культури й освіти. Особливо цікаво читати про діла й успіхи спортсменів. Не в кожному невеликому місті є аж чотири футбольні команди. Не скрізь – спортивні клуби, як наша «Сила» чи «Вулкан». А займатися до спортивного комплексу «Олімп» приїздять люди навіть із сусідніх райцентрів.
Ми хочемо бачити нашу лікарню центром госпітального округу. Завдяки допомозі фабрики технічних паперів її матеріально-технічна база значно зміцніла. У фотоальбомі розповідається про це.
А як було не присвятити сторінку молодіжній громадській організації «Альтернатива» на чолі з невтомним Володимиром Онищуком, що втілює цікаві задуми,цілі проекти?!
Не все так погано в нашому домі, як декому з песимістів здається…

«Нарис з історії
Корюківки»
написаний науковим співробітником історичного музею Андрієм Науменком. Автор вивчив чимало архівних матеріалів і різних видань, історичних і довідкових. Назв цих джерел аж 206. Усе, варте уваги, використано в «Нарисі».
Цікаво читати про Корюківку, яку й досі дехто називає «Коруківкою», мов у далекі часи. В офіційних документах, а саме у Переписних книгах, поселення згадується з 1666-го року. Було в ньому сім дворів ґрунтових селян: Васка Іванова, Куземка Єлєксеєва, Онтошка Гаврилова, Тишка Григор’єва, Івашка Харитонова, Анушка Єрмоліна. А ще – дві родини бобилів – Фомки Могилевця та Петрушки Матвєєва. Прізвища записані на російський манер.
– Бобилі, зазначає автор, – на відміну від ґрунтових селян не мали ні землі, ні робочої худоби.
У нарисі йдеться про Корюківку й козацькі часи, про Корюківку й Милорадовича, який заснував хутір зі своїм ім’ям (згодом він став Чорним). Окремий розділ про становлення цукрової галузі.
– Наприкінці дев’ятнадцятого століття на цукрових заводах працювало 1087 чоловік, – зазначається в «Нарисі». Заводи працювали сезонно: пісковий – 70 днів, рафінадний – 8-9 місяців. Випускалося продукції на 8,5 млн. руб. Якщо у 70-80 р. р. цього ж століття продукція збувалася переважно у прибалтійські губернії (Ліфляндську, Ковенську, Віленську) та білоруські (Вітебську, Могилівську, Мінську), то пізніше цукор – рафінад почали збувати у Петербурзькій, Московській, Нижнєгородській, Чернігівській губерніях.
Читаючи про це, мимоволі згадалася розповідь корюківчанки Валентини Іванівни Кулик, котру під час Другої світової війни силою вивезли до Німеччини. В одній німецькій сім’ї вона побачила корюківський рафінад з етикеткою. Цілувала літери…
Отож наш цукор смакувала й Європа.
В нарисі Андрія Науменка чимало фактів, здавалося б, не великого історичного значення. І все ж… Ось, наприклад, читаємо таке:
– У 1901 р. корюківська громада добилася запровадження ярмарків. Відбувалися вони тричі на рік: в Артосну неділю (триденний), на Великдень (одноденний) і 30 серпня (за старим стилем) – триденний.
Нині ж, через 116 літ потому, ми не ярмаркуємо. У нас базари -щодня. Щодня вони і в сусідів. Та великі ярмарки там є. До Коропа і Мени, зокрема, приїздять люди з усієї України. То чим ми гірші?!.
Мало кому відомо, що с. Трудовик нашої міськради виникло ще у XVІІІ столітті. Називалося Габріелівкою на честь менського сотника Габріеля (Гаврила) Гуриновича, який влаштував тут греблю з млином.
У 1747 р. у Каруківці вже був панський шинок. Селян зобов’язували купувати у ньому горілку. Нині, на жаль, чи на щастя, у нас чимало шинків – горілку купуй де хочеш!..
У кінці ХІХ століття в Корюківці оселилися дворяни. Один з них – Тимофій Ніжинець заснував хутір. За радянської влади там облаштували лісництво.
У дворянина – поміщика Юрія Смирнова селяни косили сіно за половину, а жито жали за третій сніп. Його одна економія була на хуторі Смирновщина, інша – на хуторі Баранівка.
У 1914 році на Корюківському залізничному вокзалі встановили телефонний апарат. Корюківку було сполучено телефонним зв’язком з Меною… Вимоги до телефоністів були такі: не менше 17 років, обох статей, християнського віросповідання, без тілесних недоліків, які б перешкоджали роботі, достатньо грамотні і ввічливі в поводженні. Абонплата за телефон у 1913р. становила 40 рублів за рік. Для довідки: корова тоді коштувала 3 рублі.
На початку 20-х років ХХ століття у Корюківці існувало два дитбудинки. Перший – на хуторі Хохли, де було лісництво, другий – в Корюківці. Його утримував цукрозавод. Тут жили 12 дівчаток, в основному з Поволжя.
Несподівано знайшла свідчення про свого батька – Назарова Степана Федоровича, лісничого Андроницького лісництва, який у 1933-му врятував від голоду сім’ю Ковтунів з Полтавщини. Ледве живим полтавчанам тоді дали корову, житло й роботу. Врятований від голоду хлопчик Ваня Ковтун згодом став головою правління Корюківського міського споживчого товариства, а його родич – Василь Іванович Гупало, якого теж врятували від голодної смерті, вчителем математики і завучем Корюківської середньої школи №2.
У Корюківці на будинках жителів вивішували червоні прапори не лише після революції 1917-го, а й далеко до неї. Це був знак, що тут живуть хворі на епідемічні хвороби.
Хто такі бунчукові товариші? Чому вул. Кошового називають Гришкиним грудом? Чому спалили наше місто в березні 43-го? Коли Корюківка отримала статус міста?.. На ці та багато інших запитань є відповіді у «Нарисі».
Історію і сучасні реалії життя непросто викласти не лише у великому томі, а навіть на шістдесяти друкованих сторінках «Нарису». Автору це вдалося.

«Словом засіяна
нива життя»
Третя книжечка, що побачила світ завдяки міському спонсору, це не документальна річ. Це – поезія. І відношення до історії, до музею, здається, ніякого. Але ні. Ветеран праці поетеса Любов Грищенко в музеї частий гість. Вона керує мистецькою студією «Перлина».
Активно писати вірші почала останні роки, на пенсії. Діти виросли, не треба поспішати щодня на роботу. Та й слова чомусь просяться, аби їх хтось почув.
– Хочу писати, читати вірші, зустрічатися з творчими людьми і читачами, – висловилася якось під час зустрічі з ветеранами-педагогами Любов Степанівна.
Її щирість і доброта – в кожному слові. Не дружить вона з песимізмом. Навіть про осінь життя пише з надією:
Теплим вітром літо відшуміло
І відстрочку осені не дати…
Осінь, ми домовитись зумієм,
Ти ж і золотою можеш стати?
Анатолій Хоменко, наш відомий літератор, член Всеукраїнської творчої спілки «Конгресу літераторів України», у передмові до поетичної збірки своєї землячки недаремно зазначає:
– Вроджений дар версифікації, багатий життєвий досвід і творче хвилювання злилися в один потік, даруючи людям задушевні твори…
Про що пише Любов Грищенко? Про рідне село Савинки, школу, батьків, друзів… Значне місце посідає тема війни. Її схвильовані поетичні рядки і про фронтовиків минулої війни, і про учасників боїв на Донбасі. Головна думка: життя – найбільша цінність..
У віршах про природу її герої ніби наділені людськими душами:
Я знаю, з лісом можна
говорити.
Спитать в берізки, як її життя,
І передать від клена їй
привіти,
Побачити мале зайча – дитя…
Поетичні роздуми про буття теж не можуть не торкнутися читацького серця. Поетеса вірить в те, що легко словом запалити вогонь любові і тепла.
Вона не прагне чогось неземного. У вірші «Слово жінки» зазначає:
Нам треба зовсім небагато:
Щоб новий день на землю ліг,
Була щоб тепла наша хата,
А на столі – смачний пиріг.
А ще – щоб діти були здорові й онуки, щоб не гриміли бої і додому прийшли солдати.
Над поезією інших авторів, буває, ламаєш голову, що цим віршем поет хотів сказати. У Любові Грищенко – все просто і зрозуміло.
На цьому можна поставити крапку, та з музею надійшла новина: «У нас ще є одне видання за матеріалами музейної колекції і завдяки допомозі міськради й «Альтернатива». Це –
«Корюківка вишивана».


Керівником проекту стала досвідчена Людмила Бабич, автором упорядником молода Катерина Онищук, молодший науковий співробітник.
Катерина й сама рада, що кольоровий каталог вдався дуже гарним. Вона жартує:
– Один відвідувач музею сказав, що це – справжній парад наречених у вишиваному одязі Корюківщини. Очей відвести не можна.
На сторінках – такі знайомі обличчя. Пізнаємо Олену Литвинову, Катю Лагодну, Віту Бабич, Регіну Пилипенко, Ольгу Рубей, Юлю Дрозд, Анжеліку Заборовську, Христину Ключенко – у святковому дівочому й жіночому вбранні.
Збірка його зразків в музеї невелика – 53 одиниці. Це сорочки, спідниці, корсетки, спідниці з нагрудником, фартухи, хустки. Їх, безумовно, було б більше, якби не згоріли разом з людьми у полум’ї корюківської трагедії. Тому майже вся колекція представлена зразками із сіл району. Найбільше, мабуть, з Перелюба.
У каталозі – не лише фото, зразки оздоблень, а й розповідь про нашу поліську вишивку: на початку ХХ століття на Корюківщині побутувала біло-червоно-сіро-чорна гама. Використовувались нескладні орнаменти, які утворилися з ритмічного повтору ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній. А потім геометричні орнаменти почали витісняти рослинні мотиви: дубові гілки, троянди, лілії, виноград, сунички…
Історія вишивання – давня. Збиралася по крупинці. Треба віддати належне молодому подружжю Гаврюшів – Дмитру й Лілії-Лоліті, творців чудових фото і дизайну.
Людській душі завжди хочеться чогось незвичайного. А тут, виявляється, воно зовсім у простому. Може, в майбутньому на дні міста за такими виданнями буде черга, мов за тушкованими корюківськими огірками?!

Зоя ШМАТОК, прес-центр районної
ветеранської організації

 

Залишити коментар