До 75-річчя визволення Корюківщини

Останній вечір фашистської влади

82 – річний Станіслав Скрипка

сам прийшов у редакцію. Каже, ви писали, що хочете більше дізнатися, як у вересні 43 – го виганяли нацистських загарбників з нашого міста, то я можу розказати…

Тоді маленькому Станіславу ще не виповнилося й сім рочків. З мамою, старшою сестрою Сашею та братами Василем і Віктором, вони змушені були переховуватися у лісі. Так сильно боялися німців і мадяр, які окупували Корюківку. Але того теплого, наче літнього дня, наприкінці вересня 1943 року, хлопця мучив страшенний біль у нозі – на ступні утворився нарив, не міг на неї стати. Тож з Олександрою прийшли додому, у будиночок під Майорським, аби нагріти води та попарити вавку. Сестра затопила піч, а Славка, який без кінця зойкав, затягнула на черінь. Несподівано розчинилися двері і на порозі з’явилися ворожі солдати. Молоді, стрункі, гарно вдягнені… Сестра прожогом кинулася на піч, обійняла брата і каже: «Ось і смерть наша прийшла…»

Кількома місяцями
раніше
До війни родина Скрипок мешкала по нинішній вулиці Кірова. Батька забрали на фронт, мама лишилася з чотирма дітками, наймолодшому з яких не було й двох років. Коли у березні загарбники почали палити Корюківку, родина ховалася на полі у снігу. Сиділи зранку, змерзли страшенно. Від вогню, що охопив містечко, навкруги танув сніг. Маленький Віктор перетворився на справжню крижинку. Мама не витримала, лишила дітей і пішла додому по сіно. А коли поверталася, зіткнулася з мадярами, ті пустили по ній кулеметну чергу. Жінка впала, але Бог помилував – кулі її не зачепили. А вороги подумали, що зробили свою чорну справу. Коли пішли, матір прибігла до дітей.
Корюківка була взята у щільне кільце озброєних до зубів окупантів, яке швидко звужувалося. Вбиті лежали повсюди, будівлі палали. Родина Скрипок теж перебувала у кільці. А коли пізно увечері облогу зняли, ті, що лишилися у живих – розбігалися хто куди. Діти з мамою вирушили до Сахутівки. Як тільки вони просилися, щоб їх хтось прихистив, та люди боялися. Потім місцевий староста таки зжалився над ними, відвів у нежилу будівлю, що стояла майже в лісі. Там вони трохи пожили, а потім перебралися у порожню хату під Майорським. Згодом у ній оселилися аж три родини. Саме в ній і довелося маленькому хлопчику на власні очі побачити, як ридали німці, що потрапили в оточення радянських військ.

Тата сам Сталін
нагородив
«Чому сахутівці не схотіли прихистити вашу сім’ю?» – запитую Станіслава Несторовича. Каже, що боялися, адже тато був передовиком – трактористом. А поліцаї про таких відразу докладали німцям. Свого часу Нестор Васильович брав участь у Другому з’їзді колгоспників. З рук самого Сталіна отримав премію, багато книжок, рулони матерії, інше. Цілу машину добра привіз. За ті гроші купили у Корнієвського зруб, побудувалися на Западенці, яку потім перейменували на вулицю Кірова. Але прожили в новій хаті лише два роки. Почалася війна. А 9 березня 1943 року добротну будівлю, як і сотні інших, поглинула величезна пожежа, що перетворила гарне містечко Корюківку у суцільне згарище і кладовище…
Батько на війні занедужав, з екземою на ногах, повернувся додому, та підлікувавшись, знову пішов на фронт. А після війни лише через рік об’явився. Родина вже й не сподівалася побачити його живим. Прийшов пішки з Низківки, розповів, що дуже хворів, ледь врятувався. Дожив фронтовик до 95 років. Перед смертю покликав рідню, попрощався, і за дві години тихо – тихо відійшов. Мама пережила його на два роки.
Думав, що німці співають,
а вони плакали…
Того теплого вересневого дня Славик із Сашею, що принишкли на печі, вже прощалися з життям. А німці з мадярами, яких набилася повна хата, стягували столи, лавки. Розкладали випивку і закуску. Хтось покликав дівчину – не посміла не підкоритися, злізла. Малий чи то від болю, чи від страху застогнав на всю хату. Перекладач підійшов до них, спитав, що з хлопцем. Показали спухлу ногу. Той покликав когось із своїх з великою сумкою. Стягли малого з печі, скрутили за спиною руки, налили у рота горілки, розрізали пухлину та чимось присипали. Станіслав Несторович і досі пам’ятає, яке тоді відчув полегшення. А як назад заліз на черінь – і досі не розуміє.
Через деякий час хлопець відкрив очі і побачив, що Саші немає. Ледь втекла, сердешна, від голодної чоловічої зграї. А ворожі солдати попідпирали руками голови і гудуть. Спочатку подумав – співають. А коли прислухався, зрозумів, що ридають на всю хату. Так їм, волоцюгам, не хотілося вмирати… Сон знову поглинув сп’яніле хлоп’я. А на ранок у хаті вже нікого не було. На столах лишилося багато їжі – ковбаса, консерви, хліб, цукор. Наївся від пуза, решту поскладав у корзину і поніс до лісу, де переховувалися корюківчани. Німців уже ніде не було.
Коли йшов, то бачив, що від Олексіївки до Тютюнниці, вся дорога була заставлена німецькою технікою: вантажівки, танки, інше. Окупанти покидали все, бо не привезли їм пального. Драпали, хто як міг і куди міг. Родина Станіслава вийшла з лісу, разом з іншими односельцями прямували додому. Біля мосту побачили, що навпроти йдуть троє молодих мадяр, без зброї, перелякані. Хтось із наших схопився за рушницю, почав стріляти, та жінки не дали їх забити. Сказали, не чіпайте, там наші війська, самі розберуться. Як тільки раділи люди приходу радянської армії! Пригощали, чим могли.
Аж до 1946 року три родини тіснилися у хатинці під Майорським, яка й досі ще стоїть. А потім мама на колишній вулиці Кірова звела маленький будиночок, перешли туди. У нове житло повертався і тато з війни. Станіслав Cкрипка тривалий час працював на меблевій фабриці у Корюківці, потім на деревообробному комбінаті в Казахстані. Повернувшись у Корюківку, оженився, двоє дітей з дружиною нажили. Зараз мешкають у власному будинку по вулиці З. Космодем’янської. Доньки – теж у Корюківці. Мають чотирьох онуків і правнучку Дашу, яка саме до першого класу збирається. На літо найменшеньку відправили до найстарших членів родини. А вони – тому й дуже раді…

Залишити коментар