До уваги наших читачів!

   Вальчина мрія

Олександр ДУДКО
с. Сядрине

Валька Даруга – молода симпатична дівчина, працює не так давно у магазині. Сьогодні повернулася додому у невеселому настрої. «Ну й покупці тепер…-думала вона – прискіпливі, вимогливі. А самі інтелігентні, пани нещасні. Накупляють собі всячини. Ну й ішли б собі додому. Між собою словами перекинутися їм ой як кортить: хто на кутку де і як женився чи розлучився або до когось залицяється. Про все вони знають. Чешуть язики у Сядриному. Видно, їм сорока на хвості останні вісті приносить». Щоб хоч трошки прийти у норму, розвеселити себе, Валька раптом пригадала улюблений куплет жартівливої народної пісні: «Очерет отут гуде, сова річкою бреде… Піднімає сова крильця, виглядає чорнобривця.»
Раптово брязнула клямка. А от і мати – Секлета Федосівна. Пильно глянула в очі засмученої доньки: «Знову якась оказія. Неприємність на роботі? Ревізія?»- запитала. – «Та ні, мамо. Усе в порядку.» «Мені подруга, коли гуляли весілля, сказала, що голос у тебе, Валько, такий, як у Алли Пугачової. Тобі не за прилавком стояти, а в театральному інституті вчитися.»
Другого дня Секлета Федосівна на власні очі переконалася, що не так то й легко торгується її доньці та її подругам. Ось, приміром, зайшов один тип, руки в боки і гаркнув:
– Востаннє прошу, милуші – торгуші: удружіть чвертку білого коленвалу, – це так він про сорокаградусну сказав. А Секлета Федосівна йому і відповіла: – Уже твій поїзд, голубе, пішов. Час торгівлі збіг. Продмаг закритий.
– Для вас закритий, а мені все по барабану. Дайте чвертку! Або тут і помру.
– Іди собі, доки «трамваї» ходять. А то зараз подзвоню, куди треба…
– Диви, яка грізна, – і позадкував до виходу.
Увечері Секлета Федосівна допомагала Вальці нести великий клунок віт-чизняної гречки. А справжня китайська у селян не в моді – тверда мов дріт, нерозвариста. Усього два мішки нашенської української завезли до продмагу. Продавчині обміркували й вирішили поділити добірну крупу порівну між собою. Дефіцит! Нечасто таку завозять.
– І все ж таки співачкою я стану, мамо!-ствердно заявила Валька.- От побачиш. Документи у театральний надішлю завтра ж . Доб’юся свого.
І вже Валька у столиці. Здається, не йшла – бігла вулицею до театрального інституту. Приймальня комісія на співбесіді з Валькою прискіпливо чіпляється до найдрібнішого і запитує:
– А що ви, шановна, з акробатичного умієте?
– Умію «состряпать» смачний торт, пончики, чебуреки і ще багато чого.
– Та цього, мила, замало.
– Я ж і джинси через голову надіти можу.
– Ну це вже щось. А що іще?..
У гуртожитку інституту Вальці категорично заявили: «За проживання у нашому комфортному житлі «гоніть грошенята відразу» за цілий рік навчання.» Але де ті кошти! І як Валька не пояснювала, що віддасть пізніше, як не умовляла – не переконала. «Плати тут, недалеко у банку, принось завтра квитанцію. В іншому випадку забирай свої манатки і їдь з Богом додому. Повернулася у село дівчина, а з очей сльози, як той біб котяться. Та її рідна матуся, як могла, заспокоювала – годі вже, марно рюмсати. Все одно до твоєї театральної мрії-спокусниці,як до високого неба рачки повзти. Мовляв, живи вдома, Валько, продовжуй торгувати.
Кожному своє, сказала сама собі Валька. А в театральний вступлю наступного року. Шкода, що зараз у нас з мамою грошей малувато. А красти за прилавком я не вмію і не хочу. Нехай уже оті «верховні» олігархи безсовісні гребуть під себе, як проворні півняки у ненаситні дзьоби.

Вперше у тайзі

Володимир КАТЮХА,
м. Корюківка

У березні 1970 року в Дніпропетровському металургійному інституті почав формуватися студентський будівельний загін (СБЗ) в Тюменську область. Я записався у загін, іспити склав достроково і після закінчення студентської сесії поїхав працювати. Наш загін привезли у барачне селище Усть-Аха. Тут закінчувалась залізниця. Навколо тайга. Сибір. Я познайомився (обоє любили пісні під гітару) з місцевим мешканцем Сашком. Він родом із Одеси, а жінка його – сибірячка.
Одного разу в неділю він запросив мене на полювання у тайгу. Вручив мені мисливську рушницю, патронташ з різними патронами і ми вирушили. Вперше я побачив, що таке тайга! Це і болота, і непрохідний ліс, і хмари комарів, і “море вальожника”. Побачив кедр і корабельне дерево модрину (лиственицю) діаметром до двох метрів. У тайзі ми розійшлися… Гукали одне одного, стріляли, але не чули! Звечоріло, почало темніти. Звичайно, стало страшно. Як вийти з тайги – не знаю. Ні доріг, ні просік… Населені пункти – за багато кілометрів. А Сашко повернувся додому, підняв по тривозі наш загін, місцевих жителів, пішли в тайгу на пошуки…
Коли зовсім стемніло, шукачі повернулися додому. Та спати ніхто не лягав. Я ж періодично стріляв, надіючись відігнати звірів… Присів, закурив і почав аналізувати ситуацію. Майже три роки відслужив в армії, там регулярно виїжджали на навчання в ліси Львівської області. Нас вчили орієнтації у лісі, але то густонаселені райони, а тут – тайга… Запам’ятав, що йшли на північ, в сторону Ніжнєвартовська, як казав Сашко. Згадав, що східніше була просіка, якою ліспромгосп возив ліс і робітників. Зрозумів, що треба йти на схід, щоб вийти на просіку, а тоді – на південь. Присвічуючи сірниками, по моху на деревах визначив сторони світу й рушив. Пробиратися тайгою у такий час – це… У нашому лісі Ніжинці й то важко ходити за грибами, а перший раз у тайзі! Але все-таки мої зусилля були не- даремні. Вийшов на просіку, подивився на зоряне небо і помітив заграву, що колихалась. Зрозумів, що то їде машина і в мою сторону! Зрадів порятунку.
Хвилин через двадцять до мене під’їхала машина ліспромгоспу з водієм і робітником. Підібрали і сказали, що до Усть-Ахи кілометрів двадцять. Не так вже й далеко. Десь о першій ночі ми приїхали. Пішов у загін, де командир (студент п’ятого курсу) та багато хлопців не спали, переживали за мене. Жили ми у двох залізничних купейних вагонах. Весь загін піднявся, всі були раді. Розповів їм свою історію і пішов до одесита Сашка, який теж не спав. Прокинулась і його дружина, на радощах сіли за стіл. Сашко грав на гітарі, я теж, тож співали, згадували Україну, Одесу. О п’ятій ранку повернувся у загін, а о шостій у нас був підйом. Отака молодіжна історія трапилась…

Потяг людських доль

Валерій РУМІЛОВ,
м. Корюківка

Мої батьки разом працювали у Львові після війни, там і одружились 19 січня 1954 року. А 20 березня корюківчанка Лідія Калинка з чоловіком Олексієм Руміловим прибули у селище Корюківка на вантажно-пасажирському потязі від станції Низківка…
Доньку і зятя пізно увечері на вокзалі зустрічала з санчатами мати Антоніна Олександрівна. Завірюха була така, що півночі утрьох тягли санчата з “приданим” через замети в кінець вулиці Садової поблизу Гришкиного Груду. Снігу випало стільки, що довелося втомленим подорожнім розгрібати кучугури, аби відчинити двері до хати. Тож і я свою біографію розповідав знайомим із згадки про знаний місцевим мешканцям потяг з чорним паровозом на чолі трьох, ще старої конструкції пасажирських вагонів. Якось, швендяючи містом п’ятирічним хлопчаком, дійшов з центру до залізниці, й на переїзді по вулиці Вокзальній був зачарований безкрайньою драбиною з сталевих рейок, що виблискували на сонці та підпирали на півдні небокрай. Відчув і усвідомив тоді, що за тим небокраєм існують інші населені пункти і дорога їх сполучає з Корюківкою.
Вже через рік повезла мене мати корюківським потягом на побачення з містом її юності, а ще через рік цим же потягом туди поїхав від сім’ї назавжди мій батько… Близьким і рідним став для мене той потяг, коли шістнадцятирічним навчався у Гомелі в ПТУ та раз на два тижні “мотався наче маятник” між містами навчання і домівкою. Така ж доля спіткала багатьох корюківчан протягом кількох десятиліть, і потяг з трьох вагонів ми небезпідставно вважали не тільки транспортом для перевезення вантажів і пасажирів, а наче передпокоєм рідного дому.
Коли на станції Низківка у передсвяткові дні збиралась докупи на вечірній потяг учнівська молодь з Гомеля, Сум, Ніжина, то у переповнених вагонах півтори години панував домашній дух у колі веселих друзів. Тут знайомились, зустрічались, кохались у потязі місцевого значення…
Був він не швидким і хлопці тим користувались у привабленні уподобаних дівчат: старі дерев’яні вагони мали відкриті сходи до землі, деякі відчайдухи залишали перший вагон, щоб зірвати обабіч квіти і повернутись до дівчини вже з тамбура останнього вагона. Якось з Гомеля, за приписним свідоцтвом, мусив я терміново повернутися через Щорс до Корюківки останнім потягом, щоб першим зранку їхати у зворотному напрямку. На станції Щорс до мене у купе зайшов чоловік трохи напідпитку і умостився на верхню полицю поспати, бо до Корюківки три години ходу. Повертаючись у Гомель наступного ранку, я сів навмання до того ж вагону і купе. Велике було моє здивування, коли у Щорсі знайомий звечора пасажир запитав зверху – “Чи то до Корюківки ми вже приїхали?”
Мати на проводи сина до війська запросила листом мого батька, що жив тоді у рідному йому Могильові. Часи змінились на кращі й щогодини на Корюківку звідусіль ходили автобуси, але Олексій Румілов через десять років блукань по світах знову приїхав і поїхав потягом Щорс-Корюківка, бо на досвіді і у свідомості для нього іншого не існувало. Прожив він життя, як той “потяг у тунелі” між станціями Корюківка – Низківка…

Жінка-рекордсменка

Микола КОЖУШКО,
с. Забарівка

Якось поїхав я в неділю у село Городище Менського району на риболовлю. Розмотав вудки, закинув. На ставковому дзеркалі чимало рибалок та ще поступово під’їжджають. Хтось виплив на середину на надувних автокамерах, декотрі – на човнах, а частина розмістилася на березі. Чекаємо улову. Минає хвилин з п’ятнадцять-двадцять, більше… Нормального клювання нема. Дехто побуркує, що потрібно «змотуватися» і їхати. Аж тут раптово підкочує «Жигуль». З нього виходять, схоже, чоловік, дружина, син і невістка. Молода пара пішла прогулятися берегом, а жінка одягає гумові чоботи з довгими халявками, бере вудки і вирушає метрів за п’ятдесят від основного гурту. Чоловік присів ловити неподалік мене. Приманку брали з дружиною з однієї посудини. Чекаємо, та ні в кого не клює більш-менш путьова риба. Аж тут раптом почалося: жінка блискавично почала ловити. Витягнула кілька карасів, що не влазили до трилітрової банки – кинула їх на берег, син забрав. Потім кожні дві-три хвилини знімає і знімає з гачка ваговитих особин. І так продовжується з годину. Її чоловік радіє, а інших риболовів розбирає заздрість. Декотрі почали на човнах і автокамерах підпливати до неї. Розміщувалися на невеликій відстані. Закидали вудки. «Вони нічого не впіймають, – скептично посміхається її чоловік. – Вона бувала й на Десні, великих озерах і ставках. І скрізь наловлювала гарної, крупної риби, а інші – ні». А жінка все викидає на берег. Чоловік із сином ледь встигають збирати.
Аж раптом з боку Березного суне грозова хмара. Уже й блискавка шарахає. Грім озивається. Чоловік біля автомобіля, кличе дружину додому: «Поїхали. Зараз рубоне дощ». Та рекордсменка й не відгукується. «Та я тебе привезу ще завтра», – жалібно просить знову. Вона мовчить і все тягає рибку. Той уже й розгнівався, скаржиться компаньйонам, мовляв, горе мені з такою жінкою, на свою голову навчив рибу ловити. Тепер жити не дає – вези на риболовлю, а на городі картопля бур’яном заростає…

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.