Ганні Портянко з Корюківки – 102 роки

Секрети довголіття

Нещодавно померла найстарша українка, наша землячка Христина Нагорна з Жадового на Семенівщині. Їй було 117 років. Жінка претендувала на звання найстаршої людини планети, але офіційно рекорд не встигли зафіксувати… Ми вирішили пошукати довгожителів на Корюківщині. Через сільських голів, секретарів, в.о. старост дізнавалися, хто вони, ці люди, як живуть і які мають власні секрети довголіття (до охрамієвицьких старожилів газета навідалася у гості – Авт). А загалом виявилось, що до рекорду Христини Нагорної нашим пенсіонерам ще далеко (зазвичай найстарші люди у населених пунктах – ті, хто перетнув 90-95-річний рубіж). Але найближча до рекорду Христини Нагорної – Ганна Портянко з Корюківки, якій 6 вересня виповнилося 102 роки (знаєте старших – пишіть або телефонуйте у редакцію!)

Ганна Портянко з онуком Віктором

– Родом я з козилівського посьолку, Кірове таке було, – розказує Ганна Портянко (у дівоцтві Гавриленко). – Заміж вийшла у Чорний Ріг, за Олексія Білогура. І сама Білогур стала. Та пожили разом зовсім мало, як кажуть у народі: від куті до Рожества… Забрали Льошу на фронт, звідки він більше не повернуся. Добре, хоч донечку нашу на руках потримав. Надя у 1942-му народилася. Точніше, 31 грудня 1941 року, а зареєстрували на день пізніше – 1 січня 1942-го…
Про свого першого чоловіка жінка пам’ятає лише, що хороший був, русявий. Каже, онук Леонід у діда Олексія вдався. Вдруге заміж вийшла лише після того, як Надію свою одружила. У доньки – сім`я, тож і сама пристала на пропозицію руки і серця вдівця Петра Портянка із Радомки. Дружина його померла, удвох з донькою залишилися…
– Його сестра жила поряд зі мною у Чорному Розі, – розповідає Г. Портянко. – Петро приїздив до неї, та й мене уподобав. Хоча його родичі невісткою Аксеню там одну хотіли, а він – ні, і все!
– Чим же ви йому приглянулися? – питаю.
– Борщ мій йому сподобався! – посміхаючись, розкриває свої секрети жінка. – Як попросився колись пообідати (мудрий спосіб дружину обирати! – Авт.), так і хвастав потім скрізь, що «такого борщу, як у Михайлівни, годі й шукати». Непоганий був, теслярував у колгоспі. А я теж ким тільки не була! І дояркою, і пастухом, і косарем… Голі-босі, холодні-голодні – таке було післявоєнне життя. Та все одно – і співала, і танцювала, бо молода була.
Зі своїм Петром Ганна Михайлівна прожила 22 роки. Після Радомки мешкали у Холмах, тоді у Корюківку перебралися. Донька чоловікова, Ганна, і тепер живе у Корюківці. А її Надії не стало цьогорічного вересня. Було їй 75…
Журиться старенька мати, що Бог донечку забрав, а її лишив.
– Я не знаю, чого воно мені живеться?.. – плаче жінка. – Усі мої товаришки померли давно, доньки не стало і я собі смерті прошу. Не йде…
– Живіть ще, бабо Галю, – просить онук Віктор Гарбуз, обіймає, поправляючи хустинку бабусі. Одна у порожній хаті, без доньки, баба Галя і зовсім би занепала духом, якби не онуки Леонід та Віктор з сім’ями.
– Онуки у мене дорогі! Таких, може, ні у кого і в світі немає, – говорить вдячна бабуся. – Не покидають, навідуються. Вітя завгоспом у четвертій школі працює, Льоня – слюсарем на фабриці техпаперів. А правнуки – і зовсім золоті…
Віктор з дружиною Людмилою і чотирирічним Колькою на Олексіївці живуть, тож бувають рідше, а Леонід з дружиною Ларисою, дітьми Віталіною і Михайлом – поруч, двір у двір, навідуються щодня, годують, доглядають. Онуки Віталіна з Михайлом – студенти, але, коли додому приїздять, бабусю Галю обов’язково провідують по декілька разів на день. Бувають у Корюківці і дві дорослі Вікторові доньки від першого шлюбу – Олександра і Марина, які мають власні сім`ї і по двійко діток. На бабусине сторіччя збиралися всі разом. Мабуть, їхніми спільними силами, увагою і турботою Ганна Михайлівна і дожила до такого поважного віку?

Любовні романи – у 94!
Знає всі новини у світі і в Україні, цікавиться політикою – так кажуть в Охрамієвичах про 94-річну Ганну Паняшину. А її донька Ліда додає: «Командир, ще й який! Щоб усе було так, як вона сказала! Передплачує «Маяк», «Сільські вісті», «Деснянку» і першою читає свіжу пресу (увечері ще й нам із чоловіком новини переповідає), перечитала всю домашню бібліотеку, особливо вподобала …любовні романи».

Ганна Паняшина

– Мама наша – розумна людина, – хвалиться Лідія Іванівна. – Свого часу школу з відзнакою закінчила, у колгоспній бухгалтерії рахівником була, тоді – обліковцем тракторної бригади. Після виходу на пенсію ще три роки працювала.
Вдова інваліда війни… Мордвин Іван Паняшин після поранення на фронті був направлений в Охрамієвичі дільничним інспектором міліції. Тут і познайомились, одружились. Двох доньок діждались: Марію і Лідію. Івана Івановича на світі немає з 1961 року. Піввіку самувала Ганна Дмитрівна, а два роки тому до доньки із зятем перебралася. Не дужає вже сама. П’ятеро онуків і четверо правнуків – бабусина втіха!
– Які тут секрети довголіття? – сміється жартівлива жінка. – Обикновенно жила, як і всі…
– Жали, косили, за плугом ходили, дрова рубали – і мама, і її сестра, яка померла у 93-річному віці, – додає Лідія Іванівна. – Робота все життя – от, напевно, і весь секрет.
– А тепер я тут поправилась! – хвалиться бабуся. – Лежу, сиджу та їм. Не знаю, де вони все те беруть, але годують, як на убой! Картопляне пюре люблю з квашеною капустою, свіжі помідори, квашені огірки, червоний борщ, деруни, сирники, налисники… Смачно тут за мною доглядають!
Донька Лідія розповідає, що минулої зими Ганна Дмитрівна перехворіла на грип, запалення легень, тож занедужала і на вулицю вже не виходить. Але все, що у хаті, у дворі і на городі – тримає «під контролем!»
– Якби не ноги, я б тобі ще стільки маслюків наносила! – журиться жінка, якій у березні наступного року виповнюється 95! Дай Боже…

У 90 – піч топить,
у магазин ходить!

Федір Новик

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю? Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав…» – журливо затягує 90-річний Федір Новик, колишній вчитель музики Охрамієвицької школи. Утім, покидати цю землю йому ніяк не можна – доглядає свою хвору доньку Валю. Певно, вона і тримає його на світі, бо ж і в 90 – він надія і опора своїй дитині, якій потрібні догляд, увага, любов і турбота. Має Федір Іванович ще одну донечку, Таню. Разом з сім’єю вона проживає у Мені. У селі кажуть, Таня забирає у сусідній район рідних, але вони не спішать полишати своєї хати.
…Федір Новик співати любив завжди! І долю свою співом знайшов. Ніна Кирилівна, покійна дружина його, директором будинку культури була, а він – художнім керівником. І вчителем музики у школі.
– Тріо, дуети, хор на 70 чоловік! Це все у школі було, – додає директор Охрамієвицької школи Любов Пилипець. – Понад 40 років вчителював Федір Іванович. Акуратист! Завжди підтягнутий, охайний, одяг випрасуваний…
І тепер у нього вдома порядок, чистенько. Хоч, напевне, і нелегко воно дається 90-річному чоловікові. Добре, що Таня не покидає. Та й він сам не здається: сім курочок тримає, іноді й піч протоплює, їсти готує, у магазин з велосипедом виходить!
– Люблю ситро, – посміхається Ф. Новик. – Рибу купую, ковбасу…
– Федоре Івановичу, поділіться своїм секретом довголіття і бадьорості духу, – звертаюся до нього. – Ви, напевне, ніколи і не випивали, і не курили?
– І випивав, і курив! – махає рукою чоловік. – Ще й зараз курю…

«Жити треба!
Не журитись і не хвилюватись» –
– це порада для тих, хто хоче дочекатися поважних років, від 93-річної жительки Охрамієвичів Ольги Титовської.

Ольга Титовська

Ольга Петрівна родом з Киселівки Менського району, а в Охрамієвичі понад десять років тому її забрала донька Олександра.
У своєму селі працювали з покійним уже чоловіком на торфорозробці, а тоді у сільській лікарні: він – завгоспом, вона – кухаркою, потім прачкою. Всяк жила – каже жінка. І добре було, і сумного вистачало. Але, вважає, до 100 років дожити – не велика радість…
Минулої зими Ольга Петрівна, бабуся п’ятьох онуків і десятьох правнуків, зимувала у доньчиній сім`ї. Син, Леонід на Півночі живе, тож часто навідуватися не виходить. А донька біля мами днями: і хату протопить, і погодує, і ліків дасть. Завжди поряд з бабусею – два домашні котики. Відгодовані такі, видно одразу – сімейні улюбленці!
– Мама забувати трохи почала, – каже донька Олександра Муха. – А ось те, що з молодості, пам’ятає добре: віршів багато розказує, пісень чимало знає. Аби записати те все…
Запишіть обов`язково! Щоб потім не шкодувати….

Фото автора

Залишити коментар