І його черства скибка, з гіркого окрайця війни…

Народила його мати у хліві (у хаті якраз якісь гості були, аж тут час для породіллі настав) морозяного лютневого дня, біля корови, яка й облизала малюка, мовби благословляючи на світ та на довге життя. А число у календарі було 23-тє, 1926 року (Червона Армія цей день також вважала своїм “днем народження”), тож і пов’язала доля Миколу Лебедька з армійською службою надовго. І вже як чверть століття тому повернувся з Росії, де служив і працював, відтоді й не був у своєму рідному селі Шишці (там нині дев’ятнадцять жилих дворів числиться)…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Танкістом, піхотинцем, артилеристом, лісівником і не тільки – був!

Застав кореспондент Миколу Федоровича зненацька, 89-річний пенсіонер саме картопельку на своєму городі за хатою по міській вулиці Кошового садив. Однак присів ветеран на лавку в садочку перекурити та з газетярем (що йому треба? – читалося в очах старого солдата) погомоніти про минуле життя. Говорили спонтанно, перескакуючи від подій багатолітньої давності до сьогодення, тому й словесний портрет чоловіка вималювався “непричесаний”, не парадний.
Забрали його з такими ж хлопцями необстріляними на фронт 1943 року, якраз Київ від окупантів звільняти довелося. А потім аж у татарську Казань відправили, у танкове училище. У тому училищі в тридцяті роки й Гудеріан підучувався (коли Сталін з німцями ще дружбу водив) – майбутній військовий теоретик і танковий стратег, командувач армією та начальник ворожого генштабу, його книги ще до війни на російську мову перекладалися. А у Миколи з товаришами курси були прискореними, воєнними, за пару місяців вивчили його на механіка-водія танка Т-34. Хоча вже й американці своєю технікою допомагали, присилали танки “Валентайн”. “Робилися вони для негрів, а потрапили нашому Івану” – іронічно згадує ветеран. Танки для наших незвичними були – двигуни бензинові, корпуси дюралем обшиті, усередині навіть хутром, і обмундируванням укомплектовані, яке не завжди нашим рядовим бійцям попадало…
Потрапив Микола на Перший Білоруський фронт. Привезли, сказали – тут “хазяйство Іванова”, а хто там командувачем був, солдатики й не знали. Коли не було боїв – проводилися навчання. Боєць-татарин шинельку під час тренувального наступу на колючий дріт накинув, перебрався через нього – “Молодець!”, медаль “За відвагу” отримав. Отакі дива бували на війні. А комусь не повезло – двох дезертирів упіймали, вишикували бійців, вивели тих перед строєм, змусили могилу собі викопати і розстріляли. У боях деякі населені пункти по два-три рази переходили “з рук у руки”. Забігають солдати у магазин, хто горілку, хто ковбасу собі хапають, а тоді при переправі через ріку дивишся, каже Микола Федорович, – одна ковбаса пливе, а бійця нема…
Пройшов він Прибалтику, дійшов до Кенігсберга. І в госпіталь перед тим потрапив поблизу Риги, після поранення. Всякого пережив. І кулеметником був, після втрати танка, і в піхоті повоював, і в обслузі гармати “сорокап’ятки”. На міні підривався. Було багато поганого, але є що й хороше згадати. Навіть у порівнянні з сьогоднішнім буттям. На фронті у них і бані були, і вошей випарювала санітарна служба. А в Корюківці баню ліквідували, ніде й помитися старикам, які у хатах “без вигод-зручностей” живуть-доживають свій вік! Он балія у садку стоїть, там і приймає свої “ванни”…
Демобілізувався 1951 року, послуживши ще у Німеччині. Пішов працювати молотобійцем до коваля. Тоді організовувалися лісозахисні станції, то Микола там трактористом став. У трьох районах працював, добрий слід на землі по собі лишив, гектарів шістсот лісу посадив… Закрили ті станції. Дружина каже (уже жонатий був) – “Давай завербуємося на Північ”. Бо з батьками в одній хаті жити теж непросто. Архангельський край навчив роботі на бульдозері та спілкуванню з колишніми беріївськими енкаведистами, яких там густо було, бо численні табори із “зеками” стерегли. Було, прийдуть, візьмуть для своїх потреб бульдозер, кілька днів нема. Тракторист думає: “Ну, все! Буду відповідати за техніку”. Ні, повертають, ще й три тисячі рублів вручають. Чоловік відмовляється, а вони – “Бери, бо…”.

Секретне відрядження, або навіщо везли його у Капустин Яр?

Від гріха подалі подався Микола з півночі за комсомольською путівкою аж на південні цілинні землі, в оренбурзькі степи. Якось викликають за 160 кілометрів у військкомат. Добрався, там питають прізвище. А в їхніх паперах “Лебедко” без м’якого знаку. “Ні, каже, то не я”. Відпустили далі працювати. Та не довго – знову викликають. “Щоб за 24 годині був в Уфі, столиці Башкирії!”. Поселили у квартирі, зарплату дають, час іде, Микола дивується. Коли “кагебешник” навідується, запитує, як життя? Чоловік питає, чого вони від нього хочуть? “Ти зарахований в особливу частину”. “Так я у шпигуни не годжуся!” “Ні, це не шпигунство”…
А повезли його у Капустин Яр, між Волгоградом і Астраханню. Це зараз стало відомо, що воно таке, а тоді там діяв секретний ракетний полігон. Тільки облаштовувався, воду питну цистернами підвозили, жили у палатках, куди іноді по кілька десятків змій заповзало. Ходиш – під ноги дивишся, щоб на гада повзучого не наступити… Події тоді відбувалися насичені й радісним, і трагічним. Були вдалі ракетні пуски, а то маршал Недєлін з великою групою спеціалістів загинув під час вибуху, американського пілота-розвідника Пауерса збили… Микола ракети заправляв пальним з спеціального автозаправника. Чоловік він “з характером”, міг і з начальством посперечатися, один навіть свою дружину до Миколи приревнував… Ракету заправиш – “секретник” пломбу поставить, у разі коли щось не так буде, КДБ розбереться… І двадцятилітрову каністру з спиртом (для обробітку вузлів ракети) теж опломбує, здасть її на зберігання. А солдати шилом проколють, зцідять скільки треба, пластиліном прокол заліплять…
Жив Микола Федорович і на Уралі. Розбагатів, каже, і дім був, і кінь, і хазяйство тримав. Зерна там було! – хлібом худобу годували. Ще в ракетному дивізіоні як служили, розводили свиней для підсобного господарства, годувати ж вояків чимось треба! І для начальства доводилось поросят вигодовувати – “Дивись мені, щоб добре росло, я своє серед гурту упізнаю!”. Так що і в армії бували порядки – “Хто кого..”. А бувало, що підсвинки повтікають, а під осінь являються з лісу вже з своїм приплодом. Всякої праці чоловік не цурався. І величезні отари овець пасти брався. Як пройдуть – земля після них чорна, у місцевих газетах писали: “вівці з’їли радгосп” (радгоспи – державні сільськогосподарські господарства). Козаки уральські з жовтими лампасами на штанях досі там, аж від царських часів починаючи, рубежі мовби охороняють, своїм укладом живуть. Газ на опалення квартири по п’ять копійок за місяць оплачувався, балон – три рублі. Життя у Миколи Федоровича, каже він, більше у трудових колективах пройшло, а не у сім’ї…

У чужому погребі – кран “золотий”, а в його – земля осипається

Звідав всякого. До тридцяти років і не курив, на фронті замість пайки тютюну ложку цукру одержував. Бувало, притягнуть їм бачки з супом, а вони пробиті, витекла їхня їжа. Або хто гущу начальству першому подасть, дивись, зайву медаль одержить – “рука руку миє”. Він нікому не прислужував. На Уралі йому начальник казав згодом: “Якби я знав, що ти звідси зумієш піти, я б тебе у тюрмі згноїв!”. А опісля заходив до Миколи, чарку випити, отакі от стосунки службові… У Башкирії українцю сподобалося. Переконаний, та республіка може жити як самостійна держава. Є у неї і нафтопереробні свої заводи, і спиртові, і хімічні… До життєвих анекдотів доходило. Один механік чи слюсар спиртозаводу умудрився з підприємства у свій домашній погріб трубу провести, далеченько – і ніхто не засік! І от віддавав він заміж свою доньку, автомобіль “Волгу” їй на весіллі дарував (розкіш на ті часи!). Та щось горілки гостям не вистачало. Повів він напідпитку дружка у погріб за спиртом і похвастатися “власним чарівним краном”. Відкручує, а звідти чистий ректифікат тече нескінченно! Та, як мовиться, “Бог шельму мітить!”. Дружок доповів “куди треба”, і закінчилося безтурботне життя для того раціоналізатора… Такі історії Микола Федорович може день розповідати. Та все ж акцент робить на тому, що уміли і хотіли люди працювати. Скажімо, пожежник зміну відбув, йде у міську службу озелененням займатися, а потім ще й на кладовище могили копати. Хто хотів заробити – знаходив можливості. А зараз люди роботи знайти не можуть…
Він у рідні краї 1990 року повернувся, як картоплю закінчували копати. Он теперішній свій город розробили як ляльку, а то болото було, качки дикі водилися! Земля – годувальниця, хоч руки і ноги від неї болять… Усі кості ломить, а жити ж треба! Колись, як виходили до землі – молитви читали. Хто перший рівну борозну прокладе, ото господар! Із землеробського він роду. Дядько у нього ще у Першій світовій війні брав участь, три Георгієвські хрести і царську чарку в нагороду мав. У другого дядька – два “Георгії”, у батька – один, прийшов він 1920 року з війни… А ще один дядько у війну в німців старостою був, а після війни орден одержав – за допомогу партизанам. А двох своїх синів за окупації у Німеччину відправив разом з іншою молоддю… Отакі перипетії долі. У короткій розмові усього не розкажеш, а послухати є що.
Прошу Миколу Федоровича одягти свій “парадний” піджак з нагородами, для фотографування. Каже, половини вже нема, десь загубилися після численних переїздів та діти кудись подівали. Були ж і ордени – Слави, Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медаль “За відвагу”… Двох синів має, а дружину, як він на Уралі служив, у селі Лубенці машина збила насмерть. Живуть нині удвох з Ольгою Миронівною, корінною корюківчанкою з родовим прізвищем Карюка. Жінка теж лиха звідала, каже, як спалили вороги Корюківку, то і в Ленінград, і у Полтаву доля посилала за шматком хліба… Зараз у старій хатині, яка ремонту потребує (погріб он під підлогою осипається-обвалюється), віку добувають.
Що там казати, прожили ці люди, їхні покоління, такі жорстокі часи, таку владу (і “свою”, і загарбницьку), що перемелювали їхні долі, мов жорна зерно. І все ж вистояли, не половою розвіялись. Свій окраєць хліба чесною працею заробляли. А чого чекати українцям від новітніх часів, на що сподіватися?..

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.