Контр-адмірал з Корюківки

На Волковському кладовищі у Санкт-Петербурзі є могила моряка, на надгробку якої викарбуване сузір’я Південного хреста і слова з моряцької пісні А. Гріна – «Бог, храня корабли, да помилует нас». Тут похований офіцер, який в часи Другої світової війни захищав Одесу і Севастополь, згодом створив новий клас кораблів і дав дорогу кожному з них, був командиром плавучого вимірювального комплексу, автором радянської супутникової навігаційної системи, зрештою, був ще одним українцем, причетним до освоєння космосу. Про нього знімають фільми, пишуть книги, його іменем називають кораблі. Але, на жаль, так мало знають на його малій батьківщині – на Чернігівщині. Його ім’я – Юрій Іванович Максюта. В цьому році ми відзначаємо 100-річчя від дня його народження.

Воєнні дороги  Максюти
Юрій Максюта народився 6 березня 1918 року у с. Синявка Менського району. Його мати, Євдокія Іванівна, була домогосподаркою, шила на замовлення, а батько, Іван Єрмолайович, був талановитим лікарем-ветеринаром. Згодом родина переїхала до Корюківки, оскільки батька запросили сюди на роботу. Тут Юрій навчався в місцевій 7-річній школі, після закінчення якої здобував знання на робфаці Київського інституту шкіряної промисловості. В 1935 р. Юрій блискуче склав іспити до Київського політехнічного інституту. На той час це був один з найкращих вузів в Україні, в якому починали свій шлях видатні конструктори І. Сікорський та С. Корольов. Але несподівано після 2 курсу Юрій вирішив пов’язати своє життя з флотом. За спеціальним комсомольським набором він отримав путівку на навчання в Ленінградське вище військово-морське училище ім. Фрунзе, де здобув спеціальність штурмана.
У 1939 р., як одного з кращих випускників, лейтенанта Максюту направили на навчальний корабель «Дніпро». В 1940 р., лише через один рік офіцерської служби, його призначили командиром штурманської бойової частини крейсера «Комінтерн». У цьому ж році у нього народився син Валерій. Зі своєю дружиною Марією Горовою він був знайомий з дитинства, ходив з нею в одну школу. Після народження сина Марія залишилась в Корюківці у рідних, а Юрій вирушив на службу в Севастополь, не здогадуючись, що свою родину він не побачить довгих 5 років. Війна почалась для Ю. Максюти з оборони Одеси, яка, на його думку, була абсолютно до неї не підготовлена. Він кілька разів висловлював це, вважаючи, що доцільніше кинути основні сили на створення дійсно потужного кордону на якійсь із найближчих природних перешкод. За це його “взяли на замітку”, на випадок коли знадобиться кого-небудь розстріляти для остраху. Так Максюта потрапив у перший по Чорноморському флоту розстрільний список, як панікер. Але його не встигли навіть заарештувати, тому що прийшов перший з початку війни нагородний список, де він був нагороджений орденом Червоної Зірки за збитий літак.
До квітня 1942 р. крейсер «Комінтерн» пройшов понад 10 тисяч миль. Ю. Максюта особисто розраховував райони мінних постановок в Севастополі та Одесі, за його вказівками вела вогонь артилерія крейсера. Радянські кораблі нацисти намагалися не підпускати близько до Одеси і мінували Чорне море. Але найбільшу небезпеку становила німецька авіація. Щоб вберегтися від нальотів, кораблі ходили в Севастополь і назад вночі, часто в штормову погоду. В цих походах Ю. Максюта здобув репутацію не лише кращого штурмана Чорноморського флоту, а й сміливого, навіть завзятого морського офіцера. 28 грудня 1941 р. почалася Керчинсько-Феодосійська операція. Це була одна з найбільших морських операцій. Для висадки військ тоді задіяли більше 250 кораблів, багато з яких були благенькими цивільними суднами. На одному з таких опинився Ю. Максюта. В новорічну ніч 31 грудня 1941 р. човен, не витримавши переходу, почав тонути. Капітан-лейтенант Максюта розумів: якщо караван затримається і не встигне поночі прибути до місця вивантаження, то буде знищений німецькою авіацією. Тому наказав радирувати іншим кораблям: «Йти своїм курсом!», таким чином підписуючи собі та екіпажу, що опинився в крижаній воді, смертний вирок. Однак його екіпаж врятувало диво: один з кораблів через пошкодження все ж був вимушений повернутися і підібрав моряків, що вже почали замерзати.
Після втрати Феодосії в лютому-березні 1942 р. Максюта здійснив ще чотири рейси до оточеного Севастополя, доставляючи набої та забираючи поранених. 10 березня 1942 р. екіпаж відбив 10 атак німецьких торпедоносців. У той же день «Комінтерн» був пошкоджений авіабомбою і згодом затоплений.
Ю. Максюта просився на передову, однак його знання мінної обстановки та штурманський досвід були безцінними. Командування вводить його до складу Військової ради флоту. Таким чином Юрій Іванович став наймолодшим членом цього органу. Йому було лише 24 роки. В цей час Юрій не втрачав надії дізнатися щось про свою родину, яка залишилась в Корюківці. Але він і подумати не міг, яка страшна небезпека нависла над рідними в березні 1943 р., коли карателі палили містечко. Врятував родину німецький унтер-офіцер Карл з тилової частини. Він часто доручав Марії брудну роботу і, дізнавшись про каральну операцію, встиг зранку 1 березня попередити родину Максют та вивезти їх із Корюківки на бричці для підвозу набоїв.
У листопаді 1943 року Ю. Максюта був призначений командиром штурманської бойової частини лінкора «Севастополь». Оскільки він досконало знав англійську мову і розташування мін у морі, у лютому 1945 р. Максюта проклав історичний курс і безпечно провів кораблі союзників на Ялтинську конференцію. За це був нагороджений орденом Вітчизняної війни.

Принциповість ледь
не завадила кар’єрі
Після закінчення війни кар’єра Максюти несподівано загальмувала через незгоду з командуючим Чорноморським флотом. Лише в 1949 р. після приходу нового командуючого віце-адмірала С. Горшкова Максюта вперше став командиром корабля – есмінця «Огнєвой». І хоча це було призначення на корабель більш низького рангу, він з ентузіазмом взявся за справу. З лютого 1951 р. Ю. Максюта стає старшим помічником на своєму рідному лінкорі «Севастополь». В листопаді 1953 р. уже командував найновішим крейсером «Дзержинський», в 1956 р. очолив штаб 50-ї дивізії крейсерів, а згодом зайняв пост заступника командуючого ППО Чорноморського флоту.
Саме в цей час відбулася військово-технічна революція – з’явилась ядерна зброя, потужні радіолокаційні системи, реактивні літаки та ракети. Максюта брав активну участь у впровадженні найновішої техніки, проявивши при цьому лідерські та організаційні здібності. У 1959 р. з подання С.Горшкова він був призначений командиром 4-ї Тихоокеанської гідрографічної експедиції – ТОГЕ-4 – унікального з’єднання Військово-морського флоту СРСР, створеного для випробувань міжконтинентальних балістичних ракет в акваторії Тихого океану. Назва Тоге-4 була легендою прикриття, фактичне найменування – Плавучий вимірювальний комплекс Міністерства оборони СРСР. Під керівництвом Ю. Максюти рудовози польського виробництва були переобладнані на Балтійському заводі, після чого вони перейшли Північним морським шляхом в Петропавловськ-Камчатський і стали кораблями вимірювального комплексу.

Орден – за Гагаріна
У січні 1960 р. Ю. Максюта провів перше випробування на граничну дальність міжконтинентальної балістичної ракети Р7А. В цьому ж році йому присвоєно звання контр-адмірала. У складних умовах початкового періоду освоєння космосу адмірал Максюта виявив високі організаторські та творчі здібності, ініціативу та наполегливість у виконанні урядових завдань. За забезпечення польоту Ю. Гагаріна нагороджений орденом Леніна. У 1964 р. Ю.Максюта залишив ТОГЕ-4 і очолив Державний науково-дослідний навігаційний гідрографічний інститут Міністерства оборони.
Контр-адмірал Максюта практично відродив інститут і прирівняв його до інших іменитих наукових організацій. Він, використовуючи весь свій величезний життєвий досвід, зміг створити творчу атмосферу і надзвичайно високу самовіддачу кожного співробітника. У ці роки інститут виконав цілий ряд важливих науково-дослідних робіт. Випробувані і прийняті на озброєння нові засоби навігації і океанографії, впроваджені нові методи навігаційно-гідрографічного забезпечення, в тому числі плавання підводних човнів під льодами і в районах Північного полюса, розроблені способи навігації по рельєфу дна, створені основи використання цифрової картографії в автоматизованих системах і дистанційного зондування Землі. Під його керівництвом була розроблена перша радянська навігаційна система. В 1976 р. за її впровадження Максюті присудили ленінську премію. У 1978 р. Юрій Максюта вийшов у відставку, проте його справа продовжувала жити – кораблі вимірювального комплексу забезпечували пілотовані польоти від першого гагарінського до найостанніших. Брали участь у сотнях пусків та випробувань.
На фоні цих успіхів Юрій Іванович ніколи не забував про Корюківку, вважаючи її своєю домівкою. Сюди він кожного року приїздив у відпустку. Його батьки жили по вул. Індустріальній. Цей будинок стоїть і досі. В Корюківці жила родина сестри Олександри Царенко. Ще зі школи Максюта зберіг дружбу з Діною та Олександром Корнієвськими та іншими корюківчанами. Оскільки мати Максюти не отримувала пенсії, підтримував її матеріально. Зустрічався із корюківськими школярами і розповідав їм про флот, допомагав корюківським студентам у Ленінграді. А в 1966 р., коли почали відновлення Корюківського району, він активно включився в цю боротьбу.

Корабель його мрії
23 лютого 1990 р. перший командир ТОГЕ-4 Ю.І. Максюта був присутній під час спуску на воду нового корабля вимірювального комплексу «Маршал Крилов». Це був корабель його мрії. А через місяць, 28 березня 1990 р. серце контр-адмірала Максюти перестало битися…
Товариші по службі, підлеглі згадують про Юрія Максюту, як про видатного штурмана і неординарну особистість. По-чоловічому красивий, з м’яким «українським» гумором, швидкою мовою, з умінням слухати співрозмовників – і не тільки найближчих офіцерів. Саме завдяки йому в експедиції була відсутня така ненависна Юрієм Івановичем “солдатчина”. Можливо, цьому сприяв і його принцип підбору особового складу: всі матроси мали середню освіту, досить багато було і колишніх студентів ВНЗ. Не було панібратства з боку матросів, як і не було “держимордства” з боку офіцерів. Жили і служили однією сім’єю: були старші, були молодші, з більшою відповідальністю, з меншою. Саме таке згуртування екіпажів кораблів дозволяло виконувати всі завдання на високому рівні.
О. Шевельов, який на початку 60-х служив з Ю. Максютою, згадує: «У точці приводнення, коли ми вибудовували квадрат і ставили глибоководні буї, то зазвичай приходив який-небудь з кораблів стеження з тихоокеанських полігонів ВМС США. Зазвичай це були “Генерал Ванденберг”, “Обсервейшн Айленд” або “Генерал Арнольд”. Порівняно з нами це були гіганти. А взагалі матроси-американці досить добродушно до нас ставилися, і 7 листопада вивісили плакат з привітанням зі святом та махали хто чим. На щоглі підняли сигнальні прапори і сигнальники розібрали сигнал: ВІТАЄМО ЗІ СВЯТОМ. Командир з’єднання контр-адмірал Максюта дав команду відповісти і подякувати, але тут до нього підбіг начальник політвідділу Сергєєв і став переконувати не робити цього, тому що ймовірний, мовляв, противник. Максюта зауважив, що це «солдафонність» і віддав наказ набрати прапорами – ДЯКУЄМО.
Ще раз американці звернулися до нас за допомогою в пошуку матроса, що впав за борт. Максюта віддав наказ, якщо хтось побачить – 10 днів з виїздом на батьківщину. Чи треба говорити, що весь сигнальний місток і крила командирського, марс на грот-щоглі були всипані матросами, але на жаль … Ми вже й забули, коли через півроку в іншому поході отримали сигнал з цього корабля з повідомленням, що жителі якогось там штату, звідки родом матрос, дякують за участь в пошуку матроса і просять у подарунок прийняти вантаж ананасів. Наші ввічливо відмовилися, але подякували за увагу». Про все побачене й пережите разом з чудовою людиною – Юрієм Максютою його товариші по службі зберігають у своїй пам’яті. Тож і ми маємо віддати данину шани нашому адміралу. Доля приготувала йому великі випробування, але він не зламався, не озлобився. Він любив життя, любив працю, любив людей і море. І тому заслуговує на добру пам’ять.

Музей – про видатних земляків

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.