Корюківська ЦРЛ святкує своє 110-річчя

000 лікарня 2_новый размер

Корпус Корюківської лікарні, збудований у 1957 році

Лікарня 1_новый размер

Лікарня, побудована Лазарем Бродським у 1902 році

Наприкінці двадцятого сторіччя Корюківська ЦРЛ міститься у двоповерховому приміщенні, збудованому цукровиком Бродським (зараз там – «соцбез»). На першому поверсі – хірургія і дитяче відділення, пральня. На другому – кабінет головного лікаря та інші адміністративні кімнати. У добудованому пізніше корпусі (сьогодні – терцентр) – неврологія, терапія, інфекційне та лор-відділення. Де зараз знаходиться інфекційне – жінки народжували дітей. Серед молодих спеціалістів – інфекціоніст Клавдія Вощинська, гінеколог – Анна Романовська, педіатр – Олександра Ісаченко, подружжя Мехеденків – Євгенія та Іван. Іван Павлович – очолює лікарню.

Клавдія Вощинська:

«Ми жили повноцінним життям!»

Інфекціоніст Клавдія Вощинська до Корюківської лікарні приїхала працювати за направленням, і згодом взяла на себе непрості обов`язки заступника головного лікаря з медичної частини. 27 років на жіночих плечах лежала відповідальність за ефективність медицини району. Зараз Клавдія Валентинівна очолює інфекційне відділення. За порадою до неї звертаються ті колеги, хто цінує напрацьований десятиліттями досвід і адекватно сприймає критику. Як працювалося колективу ЦРЛ у часи «великого будівництва» розпитала у цієї вольової жінки в приватній розмові.
– Почну, мабуть, з того, як на посаду головного лікаря Корюківської лікарні у 1978 році призначили Івана Павловича Мехеденка. За кілька років почалося зведення сучасної ЦРЛ. То був дуже цікавий час, коли поверхи нової лікарні швидко росли один над одним. Ми працювали у старому приміщенні лікарні, а подумки вже обживалися у новеньких кабінетах. У пам`яті – як забивали у землю величезні бетонні палі. Гупання було чутно чи не у всіх куточках Корюківки.
За два роки лікарня була побудована. Стіни, меблі, обладнання – все пахло новизною, піднімався настрій, хотілося працювати і працювати. Ми жили пов­ноцінним життям – професійний розвиток, державне забезпечення, повага пацієнтів. Наприклад, усі молоді спеціалісти були забезпечені житлом, яке треба було звільнити у разі зміни місця роботи. І самої роботи було багато, та вона приносила справжнє задоволення, бо метою кожного з нас було підвищення професійності, а не виживання…
Ще коли працювали у колишньому приміщенні лікарні, пригадую попередника Івана Мехеденка – головного лікаря Геннадія Сергійовича Таранюка – красивий і охайний мужчина. Ми його дуже боялися. Коли йшов коридором, приглядався до всього. На якусь неохайність реагував своєю коронною фразою: «Ви – не люди. Ви – «негри»! На таку критику ніхто не ображався, знали – вона заслужена, а отже, потрібно виправлятися. У лікарні панував неймовірний порядок. Щоразу на зборах він запитував: «Чим ви думаєте займатися?» І Клавдія думає, ламає голову, чим або ким опікуватиметься протягом наступного тижня. Це окрім основних посадових обов`язків. А за тиждень звітую про виконану роботу.
Як такого, офіційного відкриття нової лікарні з перерізанням червоної стрічки не було. Першим заселилося терапевтичне відділення. А за два роки на всіх п`ятьох поверхах уже лікували пацієнтів. Побудували два поверхи дитячого відділення. І… гроші скінчилися. Інфекційне відділення розмістили у приміщенні колишнього пологового відділення. З того часу «інфекція» тільки «латається».
– Чи багато зміни­лося відтоді?
– Змінилися часи, змінилися і люди. Сьогодні все частіше можна спостерігати невихованість з боку пацієнтів. У таких випадках я не вважаю за потрібне доводити правоту власних дій як лікаря. Просто на тому рівні, на якому медицину знаю я, звичний обиватель мене не зрозуміє. На жаль, сьогодні втрачена повага до лікаря. Кілька десятиліть тому про хабарі і мови не було. Такі дії вважалися аномальним явищем. Скажімо так, я сама ніколи не брала хабарів, і подібне припиняла у колективі. Якщо вже дуже хтось хотів, міг віддячити якимись смаколиками. Зазвичай таку «подяку» смакували всім відділенням.
Цінність має досвід, а підручники, за якими ми працювали, зараз втратили актуальність – більшість захворювань протікають по-іншому, ніж описувалося у старій медичній літературі. Зросла кількість лабораторних аналізів, і фармакологія не стоїть на місці. Здавалося б, такий прогрес повинен сприяти покращенню роботи медиків, але… Не кожен пацієнт має кошти не тільки на обстеження, а й на лікування. Бідність населення – факт, через який, можливо, рідше звертаються по кваліфіковану допомогу, сподіваючись на пораду продавця аптечного пункту чи журнальну вирізку.
Менше стали приділяти уваги й професійному святу. Все більше – «на бігу» і швидше – додому, забуваючи, що спілкування об`єднує колектив. Дружній колектив – запорука здорової робочої атмосфери. Звідси і належне ставлення до пацієнтів. Негативу додає і фінансова нестабільність. Невиплачена вчасно зарплатня – неприємність для сім`ї, у якій медик – один. А якщо у лікарні працює подружжя – це вже біда. Пригнічують і умови, в яких доводиться працювати. Скажу лише про своє відділення. Повірте, облуплені стіни, обдерті кахлі і цегляна підлога, наче після потопу, ентузіазму не додають. І у такому «стані» працюємо останні кілька десятків років, споглядаючи, як відділення поступово руйнується.
Незмінним залишилося лише одне – лікарю не можна помилятися!

Олександра Ісаченко:

«Були часи і гірші…»

– Приміщення нової лікарні будувалося на кошти, зібрані на комуністичних суботниках. Щороку на кожному підприємстві та в організації, у колгоспах проводився суботник, де всі працювали задарма, а гроші від праці надходили у державну казну. При відкритті нового медзакладу відповідна табличка синього кольору висіла над входом, зліва. І всі ми знали, що у новобудові є внесок кожного з нас.
Нове приміщення – не просто зміна статусу, тоді воно було нагальною необхідністю. До цього працювали у неймовірній тисняві. Наприклад, у гінекології була лише одна палата. Дитяче відділення містилося там, де зараз знаходиться кухня. Кімнат мало, а діток – багато. Для прикладу, у ті часи в районі було сім тисяч дітей, зараз – чотири тисячі триста.
На території, де побудована лікарня, раніше було болото. Скраю вулиці – приватні будинки. Пам`ятаю прізвища їхніх господарів – Дубовко, Оселедець, Макаренко. Всім їм дали квартири, а хати знесли. У пам`яті й досі «дзенькіт» від бетонних паль, які вганяли в землю. Будувала лікарню ПМК -306. Звели швидко. Щоб скоріше обжитися у приміщеннях, кожному з підприємств чи організацій умовно виділяли палату чи дві. Скажімо, для редакції – одна палата, і працівники газети приходили її ремонтувати – фарбувати і таке інше. Все місто жило новобудовою. Потім було новосілля – великі світлі кабінети, стільки простору, і стільки можливостей водночас. Дитяче відділення займало два поверхи. На другому – 40 койко-ліжок. На першому – процедурні, зал лікувальної фізкультури, соляна палата, навіть централізована подача кисню була передбачена.
Корюківська ЦРЛ була побудована таким чином, що можна було обійти всі відділення, не виходячи з приміщення. На той час це був надсучасний лікувальний заклад. Пригадую, коли до нас приїхав працювати Володимир Шумілін, то Клавдія Валентинівна його цілісінький день водила по лікарні, показуючи «господарство». Наприкінці дня молодий спеціаліст зізнався, що від такого обсягу побаченого, у нього все сплуталося.
Завдяки лікарні, у Корюківці з`явився перший ліфт. Діти так любили його, що хоч вартового приставляй. Двічі на тиждень ремонтували двигун.
Наступного року, у серпні, виповниться сорок років, як Олександра Іванівна лікує дітей (Авт.).
«Наче не думала, що залишуся назавжди у Корюківці, – зізнається лікарка, – та зараз кожного з батьків своїх маленьких пацієнтів можу називати на «ти», бо лікувала їх ще маленькими».
– Кажуть, що медики переживають зараз найтяжчі часи?
– На роботу педіатром я прийшла працювати у 1975 році. Починала з нині покійною Галиною Іванівною Єрмоленко та Валентиною Миколаївною Кондратенко – зараз вона працює у Чернігові. Умовно район був поділений на дві частини, і ми разом з Валентиною мали встигнути об`їхати всіх пацієнтів. Скажімо, 2 січня 1977 року було 107 викликів. Пригадую, не встигала пришивати ґудзики на власному пальті. Не одна нитка не могла їх втримати від частого розстібування. А у машині завжди лежали гумові чоботи. Бувала у Спичеватому, Золотницькому – таких сіл тепер і на мапі району немає. Власних дітей майже не бачила. Проте, отримуючи заробітну плату, могла купити собі і нові чобітки, і пальто. Інша справа, що придбати їх можна було лише у великих містах. Але якийсь період лікарі отримували достатньо, щоб дозволити собі пристойно одягатися.
Щодо медикаментів, то їх було вдосталь. Уявіть, ампули з ліками до відділення носили великими кошиками. Шприці були кількаразового використання, але дефіциту на них не було. У нашу лікарню приїздили лікуватися з сусідніх районів – Радомки, Понорниці, Полісся, Орловки. У Чернігів майже нікого із пацієнтів не направляли. Не було такої практики. Обласні лікарні не приймали наших хворих. У край важких ситуаціях викликали санавіацію. На вулиці Кошового сідав вертоліт і тяжкого хворого за півгодини транспортували до чернігівської лікарні. Зараз у виняткових випадках ми викликаємо реанімобіль з Чернігова. На відміну від вертольота, він оснащений всім необхідним, але їхатиме до області більше години. Бувають такі випадки, коли хворого транспортувати автівкою небезпечно.
Дитяча смертність була найстрашнішим, що могло статися у районі. Знаю, що на Коропщині один сільський фельдшер навіть покінчив життя самогубством, доки йшло розслідування. Клятва Гіппократа – вважалася чимось святим. Це зараз вона втратила свою значимість, про неї часто забувають.
90-ті роки для всієї країни були важкими. Для медицини – найважчими. Зар­платні чекали по три місяці. Добре, що мій чоловік працював на пошті, там зароблене виплачували вчасно, тому хоча б на необхідне гроші були. Припинилося фінансування. Ліків у відділенні не стало, навіть найнеобхідніших. Це важко було збагнути пацієнтам. Усе частіше ми чули на свою адресу невиправдані звинувачення, мовляв, медикаменти приховали. На столах лікарняної їдальні, замість відбивних і печива – рідкий суп і хліб «видавцем». Пригадую, привезли жіночку з дитиною. Я їй пояснюю: потрібно придбати ліки, щоб вилікувати немовля, а вона мені: вам треба, то й лікуйте!. Потім почалося якесь глобальне безсоромне розкрадання. Все, що могли, пацієнти забирали додому: пелюшки, склянки, ложки, навіть подушки. Додому йду, а лікарняні пелюшки на вірьовці сохнуть біля сусідньої багатоповерхівки. «Ви вже як взяли чуже, то хоч не вивішуйте свій сором», – кажу молодій мамі, яка тиждень тому виписалася із дитячого відділення.
Сьогодні, хоч і фінансова скрута, але працювати легше. Зустрічаються нерадиві пацієнти у нашому відділенні, але зазвичай розуміють, що ми – в рівних умовах. Наше відділення – для бідних (з гіркотою посміхається лікарка), але ті, хто має більше, завжди діляться з нужденним, особливо, коли йдеться про покинутих діток. Але бувають моменти, коли душу ранять дрібнички. Ось, наприклад, закінчили лікування, а дві ампулки вітамінів не використали. Вони вдома навряд чи знадобляться, а залишити їх у лікарні мало хто додумається. Тоді тішуся думкою, що люди просто не зорієнтувалися.
Обурює сучасна фармакологія. Ну не можуть 30 пігулок коштувати 500 гривень. Це – нечесно і неправильно.

Євгенія Мехеденко:  

«Вміли радіти тому, що мали…»

– Коли постало питання, де будувати нову лікарню, першим спало на думку перейняти досвід Городні. У сусідньому ра­йонному центрі лікарня розташована майже під лісом, у тихій зеленій зоні. Тому спочатку планували розпочати будівництво на території біля сільгосптехніки. Але, поспілкувавшись із городнянцями, стало зрозумілим, що лікарня на окраїні міста – незручно, ні для медперсоналу, ні для пацієнтів, а взимку – взагалі проблема. Вирішили будувати у центрі.
Мій чоловік – Іван Павлович до цього займався будівництвом Холминської лікарні. З його легкої руки побудована лікарня у Варві. Ви навіть не уявляєте, скільки всього потрібно було зробити, щоб отримати не просто план приміщення, а план лікарні, яка довгі роки відповідатиме золотим стандартам. І ось роботи розпочалися. Першим нелегким завданням стала підготовка території під фундамент. Робочі розповідали, що бетонні палі іноді просто пропадали, болотиста місцевість наче ковтала їх. А далі у будівництві брали участь всі. Медпрацівники і тирсу кошиками затягували на поверхи, і цементний розчин лопатами вивантажували. Добре пам’ятаються підготовчі роботи, коли ми з маленьким лезом у руці вичищали кахлі та вікна від залишків розчину і фарби. А потім були урочистості на честь відкриття, новосілля і бажання прикрасити кожен куточок нового відділення терапії (Євгенія Василівна вже була на посаді завідуючої відділенням (Авт.).
Пригадую, на радощах купила маленьких мильничок по 20 копійок для кожної палати. Гадала, приємно буде кожному пацієнтові. А днів за десять – не залишилося жодної. Прохали пацієнтів приносити квіти у палати, щоб піднімали настрій. Але бажаючих майже не знайшлося. Та все це дрібниці у порівнянні з тим, що останнім часом у відділенні зняли змішувач, а викрадений сідник з унітазу знайшли у одного з пацієнтів, загорнутим у газету. Не встиг винести…
І все ж працювалося легко, натхненно. До того ж, стаючи пацієнтами відділення, хворі перевдягалися у лікарняні піжами, халати і шкіряні капці. Не дай Бог, хто зайде у особистому одязі. Існували правила, і лікарняний одяг був чи не на першому місці. Передусім – це санітарія. Сестра-хазяйка складала список, що треба придбати для відділення, і все купувалося.
Щодня Іван Павлович з`являвся у лікарні раніше. Обхід починав з гаражів, а потім зазирав у кожне відділення. Знав усі потреби та проблеми, і тут же працював над їхнім вирішенням.
Хочеться поставити у приклад теперішнім поколінням вміння веселитися. Звісно, були і проблеми. Не вистачало коштів, але якось виживали, долали і хвороби, але… Приводів для того, щоб зібратися колективом, довго не шукали. Новорічні вогники були обов`язковими. Щиру посмішку досі викликає той момент, коли Клавдія і Анна, вскочивши у мішки, стрибали у лісі – «чудили». Наші посиденьки були легкими, майже без алкоголю, проте з жартами і обов`язково з піснями. Суботники – теж привід зібратися разом. На них ходили всі. Чоловік мій брав косу і впорядковував навколишню територію. А коли «головний» працює, решті – гріх не перейняти запал.
Добре пам`ятаю, як довго не хотів Іван Павлович підписувати документи щодо прийняття в експлуатацію новобуду. Будівельники неправильно поклали бетонні перегородки, через що з роками і «поїхала» стінка. На нього натиснули з області. Потім довелося ремонтувати дах і кріпити стяжки.

– Хто зі старших колег залишив у вашій пам`яті добрий слід?
– Хочеться пригадати Валентину Олександрівну Суржик – завідуючу терапевтичним відділенням, Олексія Івановича Гавриленка – завідуючого хірургічним відділенням, Павла Степановича Клименка – невропатолога, Анатолія Васильовича Настоящого – невропатолога – він виїхав у Сибір. Брата і сестру Попових – Олену Дмитрівну – терапевта та Михайла Дмитровича – дерматолога, подружжя Мальованих Олександра – хірурга та Нілу – психіатра.
Щодо подружніх пар, чи багато їх у великій сім`ї медиків?
– Кілька. Це подружжя Кравченків – Анна Іллівна і Михайло Григорович, Ступницьких – Алла Вікторівна і Василь Петрович, Васяновичів – Наталія Михайлівна і Микола Павлович, Лук`янців – Любов Федорівну та Володимира Івановича, Калашників – Ольга Павлівна і нині покійний Микола Михайлович, Ніценків – Віра Олексіївна та нині покійний Михайло Михайлович. Усі приїхали працювати у район за направленням, отримали житло і давно вважають Корюківку – рідною. Кожному з них було важко, але ніхто не вимагав знімати зірки з неба. Нагородою стало народне визнан­ня і повага.

Історична довідка

Завдяки мільйонеру Лазарю Бродському, який володів цукрово-рафінадним заводом у Корюківці, 1902 року було розпочато будівництво, а в 1904 році введено в експлуатацію земську лікарню.

Перші згадки про лікарню в Корюківці датовані 1884 роком. Це була заводська лікарня на 25 ліжок. Корюківський цукрово-рафінадний завод набирав потужностей, де працювало 600 робітників. Виснажені фізично, цукровики часто хворіли. Медичну допомогу надавали лікар та фельдшер. Заклад утримувався коштом «Товариства Корюківського цукрово-рафінадного заводу». На той час в усьому Сосницькому повіті, до якого належала Корюківка, був всього один лікар, два практиканти без спеціальної освіти і одна повитуха.

Завдяки мільйонеру Лазарю Бродському, який на той час володів цукрово-рафінадним заводом,1902 року розпочато будівництво, а в 1904 (офіційна інформація: Вікіпедія, Чернігівщина: енциклопедичний словник) році введено в експлуатацію земську лікарню, яка мала операційну залу та стерилізаційну. Цегляна будівля збереглась до наших днів. З початку свого існування лікарня надавала медичну допомогу робітникам цукрово-рафінадного заводу та жителям Корюківки і навколишніх сіл. Лікування було безкоштовне, тоді як в Городнянському та Новгород–Сіверському повітах добова вартість лікування становила 20 коп. У день на соматичного хворого витрачалось в середньому 16,95 крб. У цей період земські лікарі отримували безкоштовне житло, опалення. Заробітна плата була біля 1200 крб. за рік. Кожні три роки заробітна плата збільшувалась і через 9 років становила 1800 крб. Для порівняння: вартість дерев’яних будівель у повітах тоді складала 60 крб., кам’яних – 400 – 500 крб., наприклад, у 1904 р. у м. Києві окремий будинок коштував 2000 крб.

Після закінчення громадянської війни лікарня розширює спектр надання медичних послуг. У Корюківці з’явились лікарі-педіатри, терапевти, хірурги. З березня 1923 року цей медичний заклад виконував функції райздороввіділу Корюківського району Сновського округу Чернігівської губернії, з липня 1925 – Конотопського округу, і в лікарні працювало 5 лікарів та 20 середніх медпрацівників.

* Напередодні 1941 року значно покращилась медична допомога населенню. У Корюківській лікарні працювало 15 лікарів, 60 середніх медпрацівників. На той час вона була добре оснащена. Головним лікарем працював Гаврило Максимович Безродний, родину якого було розстріляно під час Корюківської трагедії 1943 року. У період окупації Г. Безродний був зв`язковим у загоні О. Федорова, лікував партизанів, у тому числі і євреїв. Нагороджений орденами «Трудового Червоного Прапора», «Знак пошани» та медялями.

* Повоєнне відродження Корюківської лікарні пов’язане з ім’ям головного лікаря, хірурга-фронтовика Олександра Станіславовича Стржалковського. Як згадують очевидці, до Корюківки він потрапив у 1945 році разом з дружиною, лікарем-терапевтом.

* У 1957 році було збудовано новий корпус лікарні, де розміщувались терапевтичне та інфекційне відділення, тубкабінет. На своїй посаді О.Стржалковський перебував до останнього дня свого життя. Похований він на центральному кладовищі м. Корюківки. Посмертно був удостоєний звання «Почесний громадянин м. Корюківки», одна з вулиць міста носить його ім’я.

* З 1961 по 1966 рік у Корюківці була дільнична лікарня Щорського району. З 1964 по 1965 рік головним лікарем працював Михайло Дмитрович Попов. Після відновлення Корюківського району в 1967 році лікарню було розширено до 150 ліжок. У районі надавали медичну допомогу 6 дільничних лікарень, 25 ФАПів та Савинківський колгоспний пологовий будинок. Тоді лікарню очолював Олексій Іванович Гавриленко, який згодом отримав взання «Почесний громадянин м. Корюківки». З 1970 по 1972 рік головним лікарем працював Микола Йосипович Белік, з 1972 по 1978 – Геннадій Сергійович Таранюк.

* За активної участі головлікаря ЦРЛ Івана Павловича Мехеденка, який очолював заклад з 1978 по 1989 рік, побудована сучасна лікарня на 200 ліжок та поліклініка на 600 відвідувань за зміну, яка розпочала свою роботу в 1986 році. В цей період у лікарні працювало 48 лікарів, 199 середніх медпрацівників, 130 молодших медичних сестер та 123 особи іншого персоналу. У 1990 році лікарню очолював Микола Михайлович Калашник, з 1991 по 2003 – Володимир Васильович Шумілін, до 2014 року – Геннадій Володимирович Здор, з початку 2014 року посаду головного лікаря обіймає Сергій Григорович Пивовар.

* За останні 10 років проведені ремонти терапевтичного, неврологічного, хірургічного та приймального відділень, харчоблоку. Має зразковий естетичний вигляд після ремонту операційний блок. Лікарні подаровані два сучасні автомобілі невідкладної допомоги, придбано діагностичну та лікувальну апаратуру. Дієву допомогу в утриманні, проведенні ремонтів, придбанні медичної апаратури надає публічне акціонерне товариство «Слов’янські шпалери – Корюківська фабрика технічних паперів».

Матеріали зібрали:

Віктор Шумський, завідуючий інформаційно-аналітичним
відділом ЦРЛ, заслужений лікар України,
Андрій Науменко, молодший науковий співробітник
Корюківського історичного музею

Відзначення 110-річчя від дня заснування Корюківської центральної районної лікарні відбудеться 12 грудня в приміщенні Районного будинку культури. З 12 години працюватиме виставка фотоматеріалів та виробів народної творчості медпрацівників району. А урочиста частина розпочнеться о 13-00. Адміністрація та профспілковий комітет запрошують відзначити ювілей нашої лікарні також усіх медичних працівників, які перебувають на заслуженому відпочинку.

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.