Льошкина любов

На тебе так чекаю я,
Як на весну земля чекає,
Щоб знову співи солов’я
Почути в розквіті розмаю,
В бузковій мареві плисти,
В яскравім клечанні ясніти,
А в цьому диві – я і ти,
І віковічності сюїти.
Валентина Хлопкова

Усі люди як люди, а собі завжди поспішаєш. Так можна й знайомих не помітити!
І цього разу, на початку березня, ледве не пробігла повз дитячу коляску. Її теж швидко котила вулицею худенька й миловидна жінка.
«Це ти, Альоно? – вирвалося в мене.
– Я!.. Здрастуйте!
– І ти здорова будь!.. Давно вже бачила. Це в тебе перша дитина?..
– Що ви! Друга… Перший синок Антон. А це дівчинка Мар’яна. Вже три місяці.
– Вітаю! Хай буде все добре!.. -Хай! – відказує Альона й зітхає.
– Чому так важко? – Одна я тепер з дітками. Мого Руслана ще 19 березня минулого року до армії знову мобілізували. Воює десь біля Луганська…»
Сказавши це, додає: «Мені треба все витримати! Я ж у теплі й добрі, а Руслану там дістається».
Скільки після цієї зустрічі не бачилися з Альоною, вона завжди казала: «В нас все по-старому. Чекаємо…»
Минуло півроку. Знову поспішаю у справах. Знову на дорозі знайома постать:
– Кожен день Руслана виглядаю. Чекаємо демобілізації. Він давно не біля самого Луганська. Про Волноваху чули? Там!
Кожен день для обох нині – ніби рік. Руслан не може навіть уявити, як донечка робитиме перші кроки без нього, батька. Невже він цього не побачить, буде далеко, в огні?!
– Руслан не міг собі дозволити ухилитися від виконання військового обов’язку. Причини можна було знайти, безперечно, – говорить Альона.
Дехто ж так і вчинив! Тільки не він! Якби тоді була медкомісія, сказали б, що з такою рукою вже Вітчизну не обороняти. Постраждав у дорожньо-транспортній пригоді. Медкомісії не було. А ще дружина збирається народжувати другу дитину. Як її залишати?.. Руслан відкинув ці докази:
– У мене росте син. Колись спитає, чому я не пішов, як інші, боронити різну землю. Що я йому відповім?!.. Антону не повинно бути соромно за батька.
Альона з чоловіком тоді думали: довго в армії бути не доведеться. Обіцяли всього два місяці перепідготовки, а тоді – додому. Якраз у червні родини будуть, і – допомога Альоні. Але не так сталося, як гадалося: Альону з донечкою забирали з пологового відділення батьки, не Руслан. Він потім приїхав лише на один день, хоч мав тиждень відпустки у зв’язку з сімейними обставинами. Відкликали в гарячу точку.
Ще потім приїздив на кілька днів. Але це так мало!..
– Він не відпочив зовсім, не надивився на дітей. Ночами не спав. Не міг… Думки його були там, на Сході», – переживає Альона.
Хтось із українських політиків висловлювався в пресі за прийняття такого закону, щоб не можна було мобілізовувати на війну молодих батьків, у сім’ях яких немовлята. Невже, не зрозуміло, як важко ростити дитину, коли поруч з нею одна мати?.. Альоні це до душі, та хто її почує?!..
Але скільки можна серце рвати? Альона розуміє це й не хоче забивати мені голову своїми тривогами:
– Хочете, я вам розповім, де я познайомилася з Русланом, на весіллі у подруги. А було воно в Чернігові. Я – дружкою, Руслан – дружком. Жаль, у подруги сім’я не склалася, а в нас з Русланом – навпаки. Я закохалася в нього відразу. Спочаткуть в його прізвище: Альохін! А мене ж у дитинстві брат Сашко Альошкою називав, бо дуже брата хотів: «Льошкин! – кликав було, – йди-но сюди!».
Це ймення Альона навіть у мобільному телефоні собі залишила як світлий спомин про дитинство…
Дівчина працювала в апараті районної ради. Робоче місце її, провідного спеціаліста, в приймальні. Гарненька, щира, по правді кажучи, вона переживала, що подруги заміж виходять, а в неї й хлопця немає. Та доля все ж подарувала їй Руслана Альохіна з Городнянського району.
– Я мріяла, – відверто зізнається Альона, – щоб у мене чоловік був схожий на батька Євгенія Стельмаха. Тато – добрий, працьовитий, надійний. Він завжди всім ділиться з сусідами, друзями. Маму любить і дорожить нею. Нас виховав бути теж добрими, вмілими і справедливими».
Альона запропонувала Руслану стати її чоловіком після багатьох зустрічей. Відчула: він єдиний такий у світі! Як було Руслану не погодиться?! Він сам думав, але не наважувався сказати. Альона випередила.
Льошкина любов – людина надійна. Уже рік її Руслан – командир бойової машини. Старший сержант. Як йому там, на сході, служиться Україні? Альона відчуває: не відступає перед труднощами.
Коли приїздив додому, не міг заспокоїтися: «Я вже так звик до воєнних тривог! Не знаю навіть, як працюватиму на фабриці…»
-Ти все зможеш, Руслане. Ти ж сильний! – підтримувала Альона. – На роботі тебе чекають, молодці! Й бронежилет купили, каску, одяг і взуття…
На великому підприємстві він трудився помічником машиніста сучасної шпалерної машини. Уже був би машиністом, якби не події на Донбасі. Не треба сумувати за «посадою». У нього, надійного захисника України, вона ще буде. А поки Руслан Альохін далеко. У тім краї, звідки колись виїхали батьки. Ось як доля розпорядилась!..
Його синок уже другокласник. Антон говорить друзям, що в нього тато – герой. Найзаповітніша мрія – аби татусь швидше повернувся. У Діда Мороза цього просив, у чарівників, у Бога. І мама це просить, і бабусі з дідусями. Лише Мар’яна не може ще розмовляти. Трішки підросте й защебече, мов ластівка весною…

Зоя ШМАТОК

888

Фото з сімейного альбому

Від автора:
Руслан Альохін 21 березня повернувся з АТО додому. Бійці І Чернігівської танкової бригади з честю виконали свій військовий обов’язок.

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.