Магазин з нещасливим номером – тринадцять!

000 магазин 1

Майже місяць як закрили магазин у маленькому селі Бобрик Козилівської сільської ради. Без свіжого хліба та продуктів першої необхідності залишилися 98 жителів цього села, а також 33 – сусіднього, Тихонівського.

У маленьке село приїздиш, наче потрапляєш у інший світ. Тут і повітря свіжіше, і люди простіші, і життя повільніше. А іноді його гальмує прогрес, який у своїх розрахунках і бізнес-проектах не зважає на потреби, а керується тільки категоріями „вигідно” – „невигідно”.

„Наче вирвали серцевину…”
Про те, наскільки потрібен магазин маленькому селу, Наталія Дзюба знає не з чуток. Одинадцять років пропрацювала продавчинею у збудованій ще чи не у радянські часи крамничці. „Не можна сказати, що у нашому магазині був надто великий асортимент, але продуктова група була представлена чималою кількістю різних товарів, – розповідає Наталія Василівна. – За потреби і відро емальоване можна було придбати, і баночку фарби, пральний засіб. Навіть, якщо раптом томат скінчився, – старші мешканці села діставалися до магазину. У нас живуть переважно люди похилого віку. Магазин для них – ще й місце, де можна перекинутися слівцем, побачити односельців з іншого краю населеного пункту”.
Від себе хочу додати, що коли пройтися таким маленьким селом, то на тебе кожен зверне увагу, навіть вийде назустріч і спитає, кого шукаєте? Але у самісінькому центрі Бобрика, там, де на сільському магазині красується замок, здавалося, можна було стояти півдня і – „ні лялечки”, як казала моя бабуся. Центр села, наче вимер. По кількості спустошених споруд можна простежити, як „розвивалося” село. Ось колишній будинок культури. Він, напевне, став непотрібним першим, бо бур`яни навколо нього найбільші. Далі ще якесь подібне приміщення і ще. І ось нарешті остання „стадія” регресу – магазин. Стежка до нього ще не заросла, але, якщо ніхто нічого не змінить, доля будівлі визначена.

Найдорожчий хліб – у Бобрику
Найдорожчий не тільки тому, що коштує 4,50 грн. за буханець, а і тому, що цінують його тут по-особливому. Хто має сили і здоров`я – за чотири кілометри велосипедом їздить по хліб у Козилівку. Півгодини туди і стільки ж – у зворотному напрямку. Ніякий транспорт, окрім шкільного автобуса, сюди не ходить. Не побачать його місцеві ще до вересня. Альтернатива – вичікувати семенівську машину, яка розвозить хліб.
Приїздить приватник не у якийсь визначений час, а коли заманеться. Про свою появу сповіщає автомобільним сигналом. Отож, якщо хочеш хліба, треба бути завжди „на низькому старті”. Щоб не плутатися з цінами, у приватника із сусіднього району вони на хлібобулочні вироби однакові. Чому вищі, ніж, скажімо, у Корюківці, місцеві жителі розуміють: поки довезе… Заради правди треба сказати, що приїздить у Бобрик торгувати і виїзний «сільповський» магазин, але, за словами місцевих жителів – поторгує годину і їде. А продукти ж, як відомо, закінчуються завжди у непідходящий час. „Жаль людей, – каже Наталія Василівна, – особливо стареньких. Їм і так на віку різного довелося побачити – і війну, і голод, і ось тепер – байдужість”.

Причини видимі і невидимі
У тому, що причини, з яких було закрито магазин, – неоднозначні, Іван Гоптар переконаний твердо. Його аналітичний розум, склавши „два плюс два”, вивів формулу недоцільності утримання збиткового магазинчика у маленькому селі. „Протягом дня у нашому магазині продавалося в середньому хлібин двадцять. Це – дуже мало для торгової точки. Ми всім селом не зробимо такий виторг, щоб торгівля у Бобрику стала прибутковою, – каже Іван Васильович, – а постійні крадіжки – це ще один залізний аргумент для тих, хто рахує збитки”.

Власне розслідування
Щодо крадіжок, то це окрема історія, яку 72-річний сільський трудівник Іван Гоптар розглянув, як кажуть, під мікроскопом. „Перше пограбування магазину відбулося 8 травня, – розповідає чоловік, – напередодні Дня Перемоги. Крадії поцупили кулькові ручки, маленькі пляшечки горілки, ковбасу, пральний порошок. Якщо припустити, що злодюжками виявилися підлітки, то можна зрозуміти, для чого те все «багатство». Наступного дня сіли – випили, бо було 9 травня. А порошок так, штани випрати… Друга і третя крадіжки також сталися напередодні вихідних, у суботу. Поцупили теж небагато, щоб відсвяткувати. Виходить, крадіжки не такі вже й значні, але для збиткового магазинчика вони стали останньою краплею…”
Іван Гоптар впевнений, що злодюжки мешкають недалеко від села. На його думку, їх не важко вирахувати, якщо взяти до уваги одну історію, яка трапилася напередодні серії магазинних крадіжок. До хати його сусідок напроти Лідії Олексіївни та Олени Миколаївни Табала – 73-річної одинокої жінки та її 92-річної мами, вночі прокралися злодії. Взяли банку сметани, варення, м`ясо, а коли одна з господинь, почувши шурхіт, закричала, вони дременули, покинувши варення і старий іржавий лом. Втекли на велосипедах. „Це вони вчилися”, – переконаний Іван Васильович.

„Будь ласка, відкрийте нам магазин…”
Побували в гостях і у двох одиноких жінок. Лідія Табала з острахом чекає зими. „Останнім часом замітає так, що і світу білого не видно, – каже жіночка, – у такому разі ніяка машина з продуктами до нас не доїде. Будьласка, попросіть кого треба, щоб відкрили нам магазин. Важко без нього. Тут і до свого магазину не кожен з жителів дійде, а до Козилівки їздить тільки Іван- хліб чи якісь інші продукти возить. По телевізору про різні досягнення людства розповідають. Хай камеру якусь поставлять, щоб боялися красти”.
А з 22-річною Оленою Сидорець поспілкувалися на вулиці. Дівчина приїхала до батьків у гості із Корюківки. З міста, у одне з найвіддаленіших сіл району, доводиться везти все: і ліки, і продукти. Та до малої батьківщини дістатися не так просто. Автобус довезе тільки до Козилівки. Добре, що в селі у братів є техніка – мотоциклом з сумками просто до батькової хати доставлять. Вона такий собі „зв`язківець” з цивілізацією. „Звісно, що батькам незручно, – каже дівчина, – але що поробиш?”
„Дрібниці! – чи жартома, чи всерйоз відповів мені на питання: «Як живеться без магазину?» Станіслав М`який. – Така реальність. Он, що у країні діється. Зараз не той час, щоб перейматися через це. Потерпимо. Базар раз на тиждень у Козилівці є…”

Шопінг-тур і дідівський метод
У цій ситуації на думку спадає лише одна перевірена життям мудрість: порятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого! Саме так і роблять деякі жителі Бобрика. Через день Іван Гоптар, його 57-річний сусід Миша Письок та Толик Петренко (приблизно такого ж віку, як і Михайло) вирушають у Козилівку. Час для такого собі шопінг-туру вони підбирають так, щоб о дев`ятій бути на місці. Щодо продуктів сільські люди навчені. Наприклад, Іван Васильович ковбас не купує. Каже, власноруч вирощене м`ясо „надійніше”. Щодо риби, то бере тільки заморожену, бо не один раз „обпікався”, навіть на консервах. Привіз – викинув. Щоразу в сумці по п`ять буханців – собі й сусідам, на замовлення. „Вчора привіз хліб і шоколадку для дружини, – розповідає чоловік. – Сусід мій он сухарів мішок вже насушив. Я вчора також вперше сушеного хлібця заготовив. І не тільки тому, що попереду зима… Що на нас чекає у нашій країні, також – невідомо ”.

000 2 стор

Олена Миколаївна Табала з донькою Лідією

000 1 стор

Іван Гоптар: «Вчора перший день сушив сухарі і не тільки тому, що в нас у Бобрику закрили магазин, а попереду – зима. Що буде далі у країні, також – невідомо…» /фото автора

000 магазин 2

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.