Майже півтора тижні перебував у полоні терористів наш земляк

_U_polon_do_teroristiv_potrapiv_viyskoviy_z_Hmelnickoyi_oblasti_1_2014_09_01_05_49_50

Бойові шляхи відважного десантника з Олександрівки

Армійську службу уродженець Олександрівки Володимир Ситий проходив водієм автомобіля у ракетних військах. Ще у квітні його мобілізували, потрапив до аеромобільних військ, у тридцяту бригаду. Тоді саме багато говорили про можливість наступу «воїнів –визволителів» сусідньої країни з Кримського півострова в південній області України.

 НАВЧАННЯ У СТЕПУ

Тільки у нашій країні зуміли оперативно організувати мобілізацію та протиставити військову силу. І плани держави-агресорки змінилися – зі сходу України їй легше було робити хитре вторгнення, не визнаючи його. Володимир з товаришами по зброї проходив перепідготовку – спочатку в Запорізькій області, а потім у степах Херсонщини.

Жорстока і несправедлива війна вимагала швидких дій. І дуже скоро наш земляк потрапив на Донеччину. Брав участь у бойових операціях, де українські десантники демонстрували відвагу, хоробрість, уміння маневрувати технікою, знищувати хвалькуватого ворога. У цих атаках відзначився і Володимир, і багато його товаришів по зброї. Без втрат живої сили визволяли території. Якось потрапив у пригоду – обстріляли машину, яка загорілася. Ледь встиг вискочити.

БІЙ ЗА СТЕПАНІВКУ

Але то були перші дні, коли якоюсь мірою допомагало і везіння. У цей період повної і свіжої інформації у десантників тридцятої бригади не було. А терористи і солідарні з ними сепаратисти нарощували сили – у них уже були десятки танків, тисячі автоматників та багато снайперів. Ворог помітив скупчення наших бійців…
Гарячий бій розгорівся біля Степанівки, де ворог у сім –вісім разів переважав у живій силі, та й озброєння мав більш модернізоване, краще. Півсотню терористів наші десантники все-таки знищили. Тільки окупанти усе звужували і звужували кільце блокади.
«З нашого боку були поранені та декілька вбитих. Ми не здавалися, – розповів одного дня Володимир рідній тітці Анні Олексіївні. – Терористи діяли дуже жорстоко, усіх українських поранених розстрілювали на місці. Частина десантників прорвала кільце блокади, зуміла відступити на БТРах. Вони і мене кликали: «Давай до нас на бронемашину! Я спочатку й заскочив, а потім передумав, бо командир наказав, щоб я перебував біля свого автомобіля. Повернувся. Не знаю, чи й обдумано це зробив?..»

У ПОЛОНІ ТЕРОРИСТІВ

Терористи усе більше сил кидали у бій. Стрімголов ішли в атаку. Знали, що значно переважають не тільки за кількістю бронемашин і автоматників. Ще в них «працювали» снайпери, а з російської території обстрілювали потужні ракетно-зенітні установки.
«Земля горіла під ногами, – пригадує Володимир. – Ми шукали такі місця, щоб з них вести прицільний вогонь. Однак нас лишалося все менше і менше, за нами, схоже, з будівель чи дерев спостерігали снайпери, які дуже прицільно стріляли. Згодом недорахувалися ще кількох хоробрих товаришів – автоматників. Довелося шукати, де б заховатися від нелюдів-терористів». Володимира та ще кількох наших бійців відшукали у зарослях. Руки виламували, а потім грубо штовхнули в землю обличчям, повели до машини. Привезли до темного сховища. Перед цим забрали усі документи – паспорт, військовий квиток, а також мобільний телефон. «Вони вам уже не знадобляться», – злорадствували.
Тримали у глибокому і холодному колодязі, потім перевели в льох. Невідома місцевість. Затим перевезли до Сніжного – міста, яке за тридцять кілометрів від Росії. Там полонені перебували у камерах попереднього утримання у міліцейському райвідділі. Ставлення було як до худоби: били по кілька разів на день, жорстоко допитували, а годували тільки раз на добу – ріденька каша, шматочок хліба і двісті грамів води.

« ВІН – БЕЗВІСТИ ЗНИКЛИЙ»

Анна Олексіївна кілька разів на день телефонувала Володимиру, та його мобільний мовчав. Батько Анатолій Олексійович теж робив десятки спроб протягом доби зв’язатися —безрезультатно. Брат Володимира, Олександр, працює у міліції у Житомирі, він виходив на різних волонтерів, знайомих армійських полковників і підполковників, які займали високі посади, обіцяли, що допоможуть роздобути якусь інформацію. Але минали дні – і ніяких вісточок. Нарешті волонтери повідомили Олександру: «Ваш брат зник безвісти. Факти збираємо по крупинках, але поки що – нічого позитивного».
Володимира полонили з 12 на 13 серпня. Тільки ця інформація ні командуванню, ні товаришам, які вийшли з оточення, не була відомою. Але волонтери з Донеччини, Луганщини, Києва і Харкова продовжували пошук. Серед них були і колишні військові командири, які раніше займали високі посади, воювали у «гарячих» точках на Балканах, у країнах Азії та Африки. Пошук розгорнули найактивніший. Більше відзначалися волонтери з Донецька, Києва, Дніпропетровська. Ризукуючи життям, виходили на лідерів сепаратистів, командирів найманців. Вступали у перемовини, які спочатку не давали ніяких результатів. А потім – знайшли компромісний варіант: обміняти шістьох, у їх числі був Володимир Ситий та ще п’ятеро його знайомих, які пройшли крізь тортури терористів.

НА ЛІКУВАННІ

Коли по телевізору 24 серпня показували полонених, яких сепаратисти водили центральною вулицею Донецька, Володимир упізнав своїх товаришів, з якими воював та перебував у катівнях ворога. Наш земляк дуже хвилювався за них і вірив, що настане ще той час, коли їх визволять. А тепер він, як контужений, перенісши жорстокі побої нелюдів (тому, мабуть, і не чує на одне вухо), перебуває на лікуванні в госпіталі у Дніпропетровську.
«Нас привезли сюди разом з тяжкопораненими. У шпиталі ставлення лікарів і медсестер якнайкраще. Про кожного турбуються. Не існує проблем з ліками. У палатах створені якнайкращі умови, є телевізор, приносять свіжі газети. З нами також працюють психологи. А в їдальні – такі смачні страви. Щоразу ставлять на стіл яблука, груші, апельсини, яких ми не бачили три місяці»,- з радістю поділився інформацією з рідною тіткою Анною по телефону Володимир…

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.