Обпалена війною Валя – Віночок

Сни до Валентини Безсонової частіше приходять у сірих тонах. Зруйновані будинки Донбасу. Крупні осколки від снарядів грізної російської артилерії. Випалена темно-коричнева, аж чорнюча трава. Вирви. Крики матерів. І діти з українською символікою – прапорцями. А неподалік – наші розвідники і автоматники. Обличчя їх відверті, аж промовляють відвагою. Усі знайомі і такі рідні. Жінка середнього віку майже рік пробула на передньому краї хитрої війни, яку розв’язали за підтримки російських окупантів.

22

Валентина Безсонова, Валя-Віночок…

 

ГОСТИНИ
ДО «КВІТУЧОЇ ПАЛЬМИ»

Так складалася доля, що Валентина з дитинства виховувалася у патріотичному дусі. І все це закарбувалося у пам’яті та дало свої позитивні росточки. У неї за роки виробився відважний характер. І хоч говорить російською мовою, бо багато років прожила у великому місті, та вона – українка по крові. Валентина – трудоголік. За постійними турботами якось непомітно пролетіли роки. Діти виросли, стали дорослими. Син здобув освіту, знає кілька мов. Трудиться в Арабських Еміратах, у столиці. Не раз запрошував: «Мамо, приїзди у гості. Є багато що тобі показати. Дубаї – місто – велетень. Хочеш побачити казку у реальності – приїзди. Зустрінешся з дивовижною природою. Роздивишся намиті острови у морі, які купаються у вічній зелені».
Не їхала. Навіть не збиралася. Усе затримувалася допізна на роботі. Казала, що навіть «ящик» по вечорах ніколи дивитися. Тільки й брала до рук газету на якихось п’ятнадцять –двадцять хвилин, щоб переглянути головні новини. Та восени якось зателефонував Олег: «Мамо, дуже хочу бачити тебе у Дубаях. І цього разу не відговоришся. Купив туристичну путівку». Що тільки не говорила Валентина, які вагомі причини не називала, а він ласкаво заперечував: «Ні, це не приймається… Ну, прошу тебе, мамусю!»
Ось тоді й вирішила: потрібно летіти, бо син не зрозуміє або перестане телефонувати. Образиться… У нього – характер. Отже, восени 2013 року залишила Україну. Суперсучасний літак іноземних авіаліній її та ще двісті пасажирів доніс до Об’єднаних Арабських Еміратів, міста Дубаї. Тут у великій столиці арабського світу, зокрема, в аеропорту Емерести, у неї працює син Олег. Більше тижня насолоджувалася казковим містом, бувала і на островах «Квітуча пальма». Всюди походила, спробувала різноманітних близькосхідних ласощів, брала участь у дивовижних відпочинкових атракціонах. Подібних не бачила у країнах Центральної Європи, де раніше бувала. Але думками все частіше поверталася до Батьківщини, якої не могла зрадити…

МАЙДАН
З… АДРЕНАЛІНУ

Згодом Валентина потрапила на роботу до Варшави. У неї були великі можливості мати нову роботу. Подруги пропонували: «Ми працюємо у Відні. Там є добре оплачуване робоче місце. То як, поїдеш з нами? Про все уже домовлено, нас зустрінуть. Заробиш кошти, підправиш фінансовий стан. Можливо, вдома розпочнеш свій бізнес».
Робота у Відні була перспективною, не з важких. Валентина обдумувала. І в турботах пробігали дні у Варшаві. Та коли повернулася до мами у село Сядрине, почула: «Побили студентів. Розпочався Головний Майдан країни. Люди обурені злочинними діяннями влади… Доведені до відчаю… На місцях у судах – обманюють… Простих людей за бидло вважають…»
Валентина каже, що ненавиділа колишню Україну, той злочинний лад. Не раз чула від знайомих: «Моя хата скраю. І наплювати, що з моїм сусідом…» Проте, її бабуся Галина у дитинстві виховала патріотично – жити з думкою про Батьківщину. Згодом з Києва зателефонували товариші: «Ти читала, які злочинні вийшли закони. Потрібно діяти, не бути байдужим. Таку владу можна скинути, якщо вийти масово, висунувши політичні лозунги. Тільки б не відтягувати…»
Це обурювало, гнівило. Її подруги збиралися на Майдан. «І я з вами. Скоро буду у Києві. Не поїду у Відень. Для чого він мені, коли у країні таке. Відстоюватиму права разом з іншими, боротимуся». За день уже була на Майдані, де зібралося тисячі людей. Знайшла тут вірних подруг, а найближчою стала Світлана. З нею та ще з десятком волонтерів у Будинку профспілок готували і носили їжу на вулиці Грушевського, Інститутську. І коли згодом там кипіли бої, а на будинках «працювали» снайпери – з ризиком для життя доставляли продовольчі пайки. У той час і пізніше у зоні АТО у неї був позивний «Валентина – Віночок».

ПІДТРИМКА
ОТОЧЕНЦЯМ

Коли на сході України розгорілася справжня війна, волонтери почали збирати різноманітні товари – одяг, продукти, засоби гігієни… Усе це відправляли через своїх надійних товаришів.
– У нашої групи волонтерів були конкретні підрозділи, які перебували у найгарячіших точках вогненного Донбасу, – розповідає Валентина Безсонова. – Зі Світланою ми реалізували ряд вагомих волонтерських, благодійницьких проектів. Пізніше підключалися молодші колеги. У столиці збирали по магазинах гуманітарну допомогу. Опікувалися підрозділом, який перебував в оточенні під Слов’янськом. Той блокпост перебував тоді на горі, захищав місто.
– І як ви передавали туди найнеобхідніше?
– Через свої канали, зв’язки. Ми так хвилювалися, бо вода, хліб, сигарети, бензин були потрібні терміново. На ту гору намагалися дістатися і наші «вертушки». І як було жалісно, коли вони ось-ось долітали – але в кульмінаційний момент їх збивали. Та все ж хоч з затримкою, але передавали. Мали тісні зв’язки із РНБО, використовували його надійні канали. Відважні вояки були дуже вдячні за життєво – важливі вантажі. Ще нам допомагав Слава Савельєв зі спеціально створеного підрозділу волонтерів. Згодом були запеклі бої по звільненню Слав’янська і сусідніх з ним містечок. І ми, волонтери, так раділи, що у тому є й наша участь.

ПІД ПРИЦІЛОМ
СНАЙПЕРА

Валентина – жінка смілива. Одного разу поїхала з подругами на самісінький передній край, де розривалися міни, падали багатоповерхові будинки, підкошені потужними боєприпасами ворогів. Коли прибула, командири говорили: «Милі жіночки, ви нам з тилу поставляйте товари – і того достатньо. Бо тут – справжня війна. Обстріли можуть бути шість-вісім і більше годин. У нас ще не такі міцні оборонні споруди, а тому маємо втрати у живій силі, хоча ворог не дораховується й своїх бійців. А тому ми б вам радили – повертайтеся». Ні Валентина, ні її подруги-волонтерки не повернулися, сказали: «Ми сюди приїхали допомагати. Знаємо, що на інших ділянках фронту є жінки, тож і ми залишаємося».
Десять місяців наша землячка перебувала на передньому краї. Частіше – у Щасті, яке належить до найгарячіших точок Східної України, обпалених війною. За цей час вона освоїла автомобілі різноманітних марок. Частіше хліб, інші продукти розвозила на мікроавтобусі, невеликих легковиках. Було, доставляла їх і на потужних позашляховиках. За кермом – сама.
– Було кілька разів так: збираюся у дорогу у північно – західний напрямок, а звідти повертаються наші розвідники і попереджають: «Валентино, там у двох місцях працюють снайпери». Називали дороги, які прострілювалися. Трохи почекаю. А потім на джипі, який уже завантажений запашними буханцями, мчу на величезній швидкості. На війні швидкість допомагає обійти ворожі кулі або пролетіти між ними. Так, ти ризикуєш, але й розумієш, що на тому чи іншому блок-посту вже кілька днів не підвозився хліб, вода, найнеобхідніше. А тому ідеш. Так робили й інші волонтери. Взагалі, коли твоя допомога дуже потрібна, не думаєш про смертельну небезпеку.
Згадала волонтерка і про танк «Корюківський партизан», на якому воювали наші земляки. І не раз вони за підтримки бойової техніки розбивали чисельно більші підрозділи ворогів, хоч ті оснащені були кращою зброєю.
– Від станиці Луганської, Трьохізбенки, Кримського, Горська та ще з десяток населених пунктів, де перебувають наші воїни (територія, яку як волонтер забезпечувала) , – говорить Безсонова, – в першу чергу доставляла хліб, продовольство. В той період нам добре допоміг народний депутат Олег Ляшко. Від нього ми у Щасті отримали чотири автомобілі: «Газель», КамАЗ, ЗІЛ -131, УАЗ і сім тонн борошна. З нього пекли хліб і півроку годували воїнів на передній лінії фронту. Ще Ляшко передавав багато мінводи у пляшках, сигарети. І те, що на одному з центральних телеканалів про нього говорили, мовляв, скупуватий, не відповідає дійсності.
За активну волонтерську роботу на передньому фронті наша землячка отримала десятки подяк від командирів. Жінку нагороджено двома медалями.
… Над її хатою у рідному селі розвівається на вітрі Державний прапор. У дворі можна бачити стрічки з Гербом України. Валентина каже, що іншим не уявляє своє житло, адже символіка держави – найсвятіше для справжнього патріота.22

Один коментар

  1. вуж говорить:

    Віктор, Ви, що курите? Хоча, можливо, Вам вистачить Ляшка, чи його подруг(друзiв), збоченцi…

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.