Обпалені війною

DSC_0002_новый размер

З ліва на право: Андрій Потапенко та Олег Малютенко /фото автора

Вголос і без прикрас  Що на душі у бійців, які повернулися з пекельного сходу?

Війна на сході нашої країни змінила всіх: і тих, хто перебуває на території мирної України, і тих, хто пройшов через саме горнило воєнного конфлікту. Майже після чотиримісячного перебування у зоні бойових дій повернулися іншими і наші земляки, бійці 41-го батальйону територіальної оборони. Серед них – корюківчани: 34-річний Андрій Потапенко і 38-річний Олег Малютенко. Що на душі у тих, хто повернувся звідти?

У мирному житті обоє – працівники ПАТ «Слов’янські шпалери – КФТП»: Андрій – охоронник, Олег – вантажник, на війні – командири відділень. Обоє були мобілізовані 15 травня, служили в одній роті, в одному взводі. Пліч-о-пліч з ними – ще понад 20 бійців з Корюківського району.
Спочатку у них були двотижневі навчання у «Десні», а потім – с. Ізюмське Харківської області, Красний Лиман, Лисичанськ, Артемівськ, Вуглегірськ, Дебальцево, Єнакієво… Якщо у Харківській області до них лише долунали віддалені постріли, то вже у Вуглегірську і Єнакієвому хлопці відчули сповна жах ворожих «градів» і мінометів. Кажуть, особливо «поливали» у нічний час. Розпізнавати небезпеку навчилися перевіреним способом – за реакцією собак: якщо чотирилапі ховалися в укриття, солдати – теж. І справді через декілька хвилин спрацьовували «гради».
Їхній пост був між Жданівкою і Єнакієвим. Поруч стояли «беркутівці» з Рівного. Разом бійці тримали важливу дорогу Донецьк – Луганськ. Нашим хлопцям вдалося зайняти облаштований сепаратистами блокпост. А тому, кому пощастило – спали у бліндажах, решта – в окопах…

«Батальйон колгоспників»

Хлопцям дуже важко говорити і, зізнаються, що всього не розкажуть, адже на службі, але і мовчати далі несила. У голосі обох стільки різних почуттів: від образи – до відчаю…
– Ми почуваємося обдуреними, – кажуть Олег і Андрій. – У всьому… Спочатку нас запевняли, що наш батальйон буде захищати Чернігівщину, а кинули на схід. Багато бійців навіть медкомісію не проходили – йди, Батьківщину захищай! Добре, а з чим?.. Видали форму, берці, білизну – і все. Щоправда, пізніше, вже на лінію фронту, підвезли бушлати – настільки «убиті», наче ще з часів взяття Берліна… Спасибі фабриці техпаперів, що забезпечила нас бронежилетами, касками і термобілизною.
Підтримали хлопців і небайдужі люди. Так, у рамках благодійної акції «Корюківка єдина» Олегу Малютенку виділили бушлат і спальний мішок. А начальник служби охорони фабрики техпаперів Володимир Сукач забезпечив зимовим комплектом форменного одягу свого підлеглого Андрія Потапенка. Як-то кажуть, з миру по нитці…
– Перебуваючи на передовій, навіть не зрозуміли, як із третього кільця оборони, йдучи за діючою українською армією, ми раптом стали …першим – майже на ворожій території, з іржавими рушницями, посеред поля, без найменшого укриття – як на долоні у ворога, – розповідають хлопці. – З нас навіть сепаратисти посміювалися, називаючи «батальйоном колгоспників», партизанами з автоматами. Якби ми мали якусь більш-менш дієздатну техніку, нас винищили б за раз! А так, проти «градів» з автоматами?.. Мабуть, вирішили не чіпати, щоб на це місце не прийшли краще озброєні підрозділи. Хоча і у наших рядах є загиблі, поранені, полонені…
– У такій вкрай напруженій ситуації, мабуть, єдиною розрадою було спілкування з рідними і передачі з дому? – цікавлюся у Олега і Андрія. – Жителі нашого району, як і багатьох інших, та волонтери продовжують збирати кошти, теплі речі і продукти для потреб військовослужбовців на сході країни…
– Ми лише одного разу отримали коробки з провізією з дому, – зізнаються хлопці. – Коли за продуктами і пальним їздили у штаб і телефоном дізналися від жительки Сядриного Ольги Кияшко, яка часто нам телефонувала, що цього дня з дому мають щось передати. Ми трохи зачекали і забрали свої коробки. І – все. Жодних інших передач нам ніхто не доставляв, а якщо вони і доправлялися до штабу, то до нас точно не доходили.
Спасибі, хлопці з Бахмаччини, які були найбільш забезпечені завдяки своїм волонтерам, усім ділилися з нами по-братськи. Наш взводний через свою сестру, яка працює у благодійній організації у столиці, теж дуже підтримував всіляким одягом, бо його катастрофічно не вистачало. Скажімо, від військової форми, наданої нам на початку, за чотири місяці практично нічого не залишилося…

Діти війни

Доки наші хлопці боронили Батьківщину від ворожого сусіда, вдома на них чекали сім`ї. У обох – по двійко діток. Менша дитина Андрія Потапенка народилася тоді, коли він був у АТО. Зараз хлопчику – три місяці…
– Дуже шкода дітей, на долю яких випало таке страшне випробування – війна, – розмірковує Олег Малютенко. – Налякані, напівголодні, вони там по 2-3 тижні живуть у підвалах, не бачачи сонця і світла. Щоб якось підтримати, розрадити, пригощали їх цукерками, солодощами, згущенкою…
За словами наших земляків, теплі стосунки з місцевим населенням складалися не завжди. Українців там сприймають здебільшого як незваних «бандерівців». Але є і такі, хто підтримує нашу армію, допомагає з продуктами харчування.
Збіднілі села і похмурі міста – таким їм запам’ятався схід України. Але, кажуть, на подив, усі поля – засіяні. Щоправда, врожаю ніхто не збирає, бо сьогодні ці площі густо усіяні вибухонебезпечними «сюрпризами».
– У місцевих дуже багато зброї, – розповідають хлопці. – Вони по неї, як у ліс по гриби, ходять. Назбирати можна, де завгодно. Якось одна місцева дівчинка притягнула нам кулеметну стрічку, повну набоїв…

Довга дорога додому

Хлопці чотири місяці чекали ротації. Стомлені і знесилені, вони не розуміли, чому військовослужбовців з інших підрозділів раз у раз змінюють свіжі сили, а їх – ні. І лише коли про це заговорили всі і всюди, батькам, матерям, дружинам і родичам бійців з усіх куточків області, штурмуючи кабінети можновладців і військових, таки вдалося домогтися свого! 1 жовтня 41-ий батальйон територіальної оборони повернувся додому.
– До цього ми п’ять днів провели у шахті «Полтавська», яку вдалося зайняти після відступу 24-ої бригади, – згадують наші земляки. – Там така холоднеча була – не знати чим і зігрітися! Вже і присідали, й танцювали від безвиході. А ще й «гради» постійно «обробляли» цю територію. З шахти нас вже виводили невеликими групами: спочатку на Дебальцеве, потім – на Артемівськ… Близько двох тижнів добиралися додому.

«Хто ми на цій війні?»

І Олег, і Андрій переконані, що їм усім просто пощастило повернутися живими. І дуже категорично налаштовані проти тих, хто декларує свою любов до Батьківщини виключно загальновідомими, популярними гаслами.
– Жодного з таких «псевдоукраїнолюбів» ми там не побачили, – кажуть обоє. – Лозунги закінчуються там, де починаються обстріли і ллється кров. А взагалі, ця війна дуже дивна, незрозуміла… Кому вона потрібна?.. Кому вигідна?.. За що поклали свої голови тисячі українців?.. Хто ми є на цій війні?..
…Згадується, як після кількаденного перебування на передовій майже без води, пішли до найближчої водойми, щоб хоч умитися як слід. А там, уявляєте, місцева молодь …шашлики смажить! Сказати, що для нас це було дуже дивним – не сказати нічого, зовсім інша реальність. Ми щохвилини ризикуємо своїм життям, а вони гуляють, відпочивають, сміються, живуть так, як їм того хочеться. Поглянувши на нас, брудних і стомлених, один з гурту хвацько підбіг: «Можна з вами сфотографуватися?» Звичайно, ні. Хто ми їм – мавпи у цирку?.. Напрошується питання: то хто ж ми взагалі на цій війні?…
Ті, хто повернувся з пекельного сходу, переконані: немає інакшого шляху вирішення воєнного конфлікту, окрім миру і переговорів. Бо за період перемир’я, якого чомусь дотримується виключно українська сторона, росіяни тільки нарощують сили, підтягують техніку – Росія ж велика, найманців багато…
***
Під час ротації наших хлопців з 41-го батальйону територіальної оборони у зоні АТО змінили волиняни. У перший же день на передовій двоє з них загинули. Хотіли дати відповідь «градам» із «зенітки»…

DSC_0012_новый размер

Андрій Грищенко /фото автора

Все для фронту

Корюківчанин Андрій Грищенко двічі був у зоні АТО – власним автомобілем доставляв передачі нашим землякам.

Його «Мерседес-Спринтер» завантажували «під зав’язку» передачами від родичів, продуктами, ящиками з консервацією, мішками картоплі, медикаментами і речами, які зібрали волонтери, небайдужі жителі району та міста. Андрій і сам організовував збір необхідного серед підприємців міста, «кому чого не шкода»: сосиски, крупи, тепле взуття, куртки, дерев’яні бруски для бліндажів… В останню поїздку автомобіль був завантажений майже на три тонни! По поверненні додому навіть ресора лопнула…
– Розумів, що ці поїздки небезпечні, але що поробиш, – каже А. Грищенко. – Хлопцям там теж не мед, треба підтримувати. Перший раз їздив із супроводжуючим з Холмів Віктором Хілею, вдруге – з корюківчанами: Валерієм Панюковим і Олександром Горбом.
По страшенному бездоріжжю, розбитому танковими гусеницями, проїздили мимо безлічі блокпостів. Спробуй зрозумій, хто стоїть – свої, чужі? Прикро, але навіть свої, розповідає Андрій, часто зупиняли авто з переконливим бажанням «поживитися»: то бронежилет їм віддавай, то вміст сумок… Доводилося відстоювати, інколи, можливо, навіть ризикуючи своїм здоров’ям чи навіть життям.
– Начебто, і благополучно проїхали один такий блокпост, – згадує Андрій. – Аж тут позаду автоматна черга як усмалить!.. Небезпека чатувала і з боку «зеленок» – лісосмуг обабіч доріг, які зайняли сепаратисти і обстрілювали проїжджаючий транспорт.
Перша поїздка з благодійною допомогою була на Харківщину, місто Чугуїв, куди перебазувався взвод мінометників першої танкової бригади, який відстоював Луганський аеропорт. Волонтери роздали передачі та ще й десятьох солдатів з нашого району, які заслужили на відпустки, підкинули додому.
Вдруге їх маршрут пролягав майже до м. Щастя Луганської області. І знову – іменні посилки від батьків і дружин та волонтерські – з переліком усього наявного у кожній коробці.
– Важко дивитися на наших хлопців, – не приховує Андрій. – Осінь, холоднеча, а вони – у дірявих шкарпетках, китайських шльопанцях чи тапках. Який у них може бути настрій?.. Приміром, бійці першої танкової бригади розташувалися у якійсь покинутій, напіврозваленій військовій частині. Спали на бетонній підлозі…
В останню поїздку до мене підійшов якийсь військовослужбовець і питає: «А у тебе раптом ложки нема?..». Я дістав з автомобіля власну ложку, тарілку, чашку ще й шапку зі своєю голови зняв і віддав. Він був дуже радий посуду, та ще більше дякував за головний убір. Одразу ж вдягнув…

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.