Сліпий Іван

Ми всі звикли до комфорту. Не дай Боже, ввечері з якихось причин погасне світло – тоді здається, що настає кінець життя. Ми стаємо безпомічні й безпорадні. Бути в суцільній темряві – майже трагедія. Нічого не знайдеш, нічого не зробиш. А в діда Івана з Корюківки, що не доба, то все ніч та й ніч. Від розпачу пропасти можна. Не парубок! Першого жовтня йому виповниться 88. Але такого оптиміста, як він, пошукати треба.

65_2

Іван Стельмах у молодості

65_3

З рідними. Ще у розквіті літ…

65_1

* … і тепер

У своїй хаті

Хата, двір та город на його руках тримаються. Дорогу свою дружину Антоніну Андріївну догледів до останнього дня, все втішав, що вона підніметься, і удвох укупочці картоплю садитимуть. Сліпий, та їсти їй варив, прав, турбувався, ніби очі все бачать.
Одружуватися більше не збирався. Нащо курей смішити в його роки! Дочки до себе й досі звуть. Тетяна – в Корюківці, тільки на іншій вулиці. Тамара – далі, в с.Андріївка Чернігівського району. В обох чоловіки рано пішли з життя. Клопотів вистачає. Найголовніший – допомогти дітям міцно стати на ноги. Непросто це. Тож Іван Лукич бадьориться перед ними:
– Буду в своїй хаті, поки притисне зовсім!
Йому тут воля. Навіть земля пахне особливо.
Не любить, коли його хтось жаліє, каже тоді: «Хіба я каліка? Я – нормальна людина».
У нього є що їсти й пити, у що вдягнутися. До хати підведено газ. Не батареї гріють узимку дві кімнати, а конвектор. Коли не вистачає тепла , дід Іван ще й грубку топить. У сарайчику – дрова. На вишках – суха трава. Накосив для розпалювання в грубці.
Не об’їдається, але й не голодує. Добрі люди щотижня баночку молока приносять. Півтора літра йому вистачає.
– Люблю страви з картоплі. Потовчу й сметани покладу. Смачно! І суп зварю, і пампушок спечу, й картопляників. Онуки кажуть, що вони в мене смачніші, ніж удома, – пишається Іван Лукич.
А як може сліпа людина закип’ятити молоко, щоб не збігло?
– Дуже просто, – пояснює господар. – Наливаю його у велику п’ятилітрову каструлю, ставлю на газову плиту, запалюю вогонь і чекаю, коли почне шуміти.
Хліб та інші продукти сусідка Надя носить, інші – сусіди й племінник Володя, дай, Боже, йому здоров’я! Жити можна, вважає дід Іван. Дочок намагається не завантажувати. Та хіба завжди послухають?

Хто трудиться,
той не журиться

Без роботи він не сидить. Одного разу, коли я навідалася до Стельмаха, він тільки косу поставив – травичку у дворі викосив. Рівненько! Все захопила його коса – під навісом, де дрова, біля яблуньки з червоними яблуками, коло погреба й акуратного сарайчика.
– У мене сьогодні ще й велике прання було, – розповів дід Іван. – Кожного дня є що робити! Планую на тиждень… Знаєте, навідалась моя однокласниця Діна – я їй мішок картоплі дав, бо не дужає вона ростити сама. Сказала мені, що виглядаю втомлено. Змарнів. Чи й справді змарнів, га?
– Не слухайте нікого, Іване Лукичу. Навпаки, бадьорий! – намагаюся похвалити, а він і каже:
– Думаєте, не втомився? З ранньої весни то ремонти, то городи… Паркан сам полагодив, погріб. Не так швидко, але справився.
Дуже любить картоплю копати. Вона завжди родить на його городі. Половину ділянки Іван Стельмах віддає добрим сусідам, а половину – собі залишає. Копає він драпкою, сидячи на ослінчику. Яка благодать, коли руки зайняті! Думки хороші в голові…
Минулої осені, правда, вже не копав. Допомогла сусідка. Зате він усю бульбу поносив із городу, перебрав і склав у погріб на зберігання. Великої – 35 відер. На два роки!
А спробуй скажи: «Діду Іване, дайте я віднесу!», то руку відведе: «Я ще сам подужаю!» Клунок на плечі, відро спереду. Йде, не хитаючись, упевнено.
Є в Івана Лукича другорядні справи, є і головні. Отож, картопля – головне, миття посуду – другорядне. Втім, нікому не довіряє, миє сам. І підлогу теж. Інколи внучок просить, коли дівчата з навчання приїздять, щоб не казали: «Дід не дає роботи!»

Сліпота – не вада

Десять років, як осліп. Якби молодим був розумнішим, цього б, може, й не сталося.
Йому ще в школі учитель наказував: «Ваню, купи окуляри!»
– Нізащо! – стояв на своєму хлопець. – Це ж мене всі «очкариком» будуть звати!
На війну, правда, Івана Стельмаха забрали. Останній призов – у лютому 1945-го. У Бресті – навчання і… війна закінчилася. Списали солдатика, ніби матроса з корабля, через поганий зір.
Гадав, що ніколи не напрацюється на землі, де вже ворога немає. Влітку косив два місяці без вихідних. І трави, і зернові. Вантажником працював – сила в руках – не хлюпик якийсь!
Жалкує, що на фабриці технічних паперів мало трудився. Вся прогресивна молодь тоді йшла на цю будову. В 1952-му Івану – пенсія через поганий зір: «Прощавай, робітничий клас!»
Та чи всидів би вдома, біля доньок нянею? Попросився в колгосп. І на сівалках, і на саджалках, і на причепах – скрізь безвідмовний Іван. А потім відправили його на ферму теслею. Об’єкти здавав не аби з рук, старався. Подяки від правління одержував. Коли остаточно став пенсіонером, йому й землі на пай дали – шість гектарів. Щовесни за цю землю привозять Стельмаху на город причіп гною. Не золото, але багатство! Дорога органіка, не кожен купить…
Коли сонце, Іван Лукич любить хоч трохи посидіти за хатою на старому верстаку, як він називає. Скільки тут його руки деревини перебрали, заготовок! Усе в господі – його труд. А перша помічниця – дружина. Царство їй небесне!
– Ми з нею на фабриці познайомилися. Сільська трудяща дівчина, – згадує дід Іван. – Весілля у нас не було. Не мали за що гуляти. У війну батька Тоні вороги замордували, хату спалили. Тоня могла б собі кращого знайти від мене. Зрячого. Відчував: душею приросла.

Ніколи не забути

Іван Стельмах має хорошу пам’ять. Коли треба про когось дізнатися, когось згадати, звертаються до нього. Він – свідок Корюківської трагедії на початку березня 1943-го. Згадує триста, а може, й більше корюківців, яких він знав і яких убили фашисти. Кожне прізвище назвав чітко Оксані Толкачовій, молодшому науковому співробітнику Корюківського історичного музею.
– На щастя, наша родина не постраждала. Ми жили далеко від центру, на Баранівці – перша хата за вузькоколійкою. Дійшли звірі сюди й зупинилися. А люди звідусіль бігли на наш хутір рятуватися. Та їх зупиняли ворожі кулі: кулемет стріляв і стріляв, – згадувати про це Івану Лукичу тяжко.
З однокласників урятувалися одиниці. Дівчатам і хлопцям було 14-15 років. Згоріли у вогні Надя Науменко, Валентина Мірошниченко, Валентина Марченко, Сергій Мойсієнко, Шура Дрелін, Нюра Жара, Рая Мойсієнко… Та найбільше Іван сумував за Тамарою Мартинович. Перше його кохання, чисте, мов сльоза. Не встиг їй про свої почуття сказати. На її честь у 1950-му назвав Тамарою доньку.
Отож страшні події відбувалися в хлопця на очах. Не втік з переляку, спостерігав з товаришами. Міг теж загинути. Івана напередодні мадяри «похрестили». Нова влада на початку лютого 1943-го примусила всіх, у кого були коні, везти мадяр на фронт. Замість батька поїхав Іван. Саней у колоні – не полічити! Першу ніч ночували у Холмах, потім – в Авдіївці. Тут хлопця мадяри так побили, що два дні на санях лежав. Три тижні над нашими візниками «побратими» фашистів знущалися, аж поки до Глухова не дісталися. Відпустили додому. За півтори доби повернулися – так серце линуло і дорогі коники спішили… Поспішали й не знали, що через два дні настане кривавий час для корюківців…

Яблука

Про пережите ми бесідували з дідом Іваном ще влітку. Біля його хати яблука наливалися. Висока яблуня. Сорт – «слава переможцю». Така ж, тільки висока, за парканом. Далі, в садку, красувалася «циганка». Нахилила віти від плодів «пепенка». На «путівці» яблука великі й зелені. Чай з ними Лукич п’є…
Розповідав, як партизанам чоботи віддав. Як хліб для лісових людей пекли. Ще згадав час, коли доньки народилися, як заміж ішли, як будуватися допомагав. Про батьків не забув. Запам’ятав, що колись корову мати посилала доїти: «Я дою, а брат мух відганяє, щоб не брикалася…».
Не вистачало у мене часу, аби про цього чоловіка написати, та дід Іван про себе нагадував:
– Не треба мені писанина. Краще приїзди і визволь мене від яблук. Сусіди собі й мені насушили, вже нікому не потрібні. У доньок є свої… Що мені з ними робити?
Отож Лукич «висить» на телефоні й турбує всіх знайомих. Цифри на диску набирає сам. Радий, коли хтось приїздить і збирає смачні яблука. Дозволяє й рвати…
У цей час питає про новини. Що робиться у світі, він знає – вмикає радіо і телевізор. А от місцеві події цікавлять більше. У мене допитується, коли в Корюківці побудують меморіал, як у Хатині. Дожити б! Хоч і не бачить, але попросив би, щоб хтось підвіз. Обняв би камінь, рукою торкнувся імен…
Не хочу обманювати діда Івана. Не відаю, коли вже нарешті будуватимуть! Скільки років обіцяють – втрачаємо надію і віру.
– Може, я трохи ще почекаю, – тихо каже у відповідь. – Мені онука аж два годинники подарувала. Натисну кнопку – назвуть день, годину, хвилини і навіть скажуть, яка температура…
Яблук у садку в Івана Лукича вже немає. Всі роздав. Собі трохи залишив. Правду дід Іван каже: нормальна він людина. Своїй однокласниці Діні, з якою сидів за однією партою, теж передав яблук. Попросив, щоб свою онуку за ними прислала. Йшла від нього з дарами Оля й думала:
– Сліпий, а кращий від багатьох зрячих – скупих, лінивих, заздрісних, невдячних і байдужих.
Гадаю, кожен із нас так вважає.

Від автора:

Ці рядки про чудову людину писалися автором три роки тому. Живий ще Іван Лукич! Здоров’я, правда, не те. Іноді телефонує. Іноді приїжджаю до нього з домашніми гостинцями. Поговоримо…
Город саджає в нього племінник Володя Стельмах. І собі, й Івану Лукичу. Дружина його супчик діду варить.
До доньок дід Іван ще не проситься. Коли відвідують, довго не гостюють – батько відправляє, у них самих турбот по вінця. Тепер ось, менша Таня, в Київ поїхала на заробітки. А старша його дитина, Тамара, не може залишити доньку, дідову онуку, після операції.
Діждався Іван Лукич весни й тепла. В такі літа це велика радість.
Якщо у когось опустаються руки і не хочеться жити – завітайте до сліпого діда Івана Стельмаха. Його жаги до життя вистачить на всіх…

Зоя ШМАТОК

м. Корюківка, вересень 2012 року.

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.