Свідки епохи – корюківські шахтар і шахтарочка

Пошуки ідеального бомбосховища – господарського погреба, перевіреного не тільки роками, але і подіями, привели на подвір`я Грачових – Валентини Андріївни та Леоніда Григоровича, що на вул. Червонохутірській. Господар саме займався домашніми справами у дворі. 75-річний корюківчанин Леонід Грачов останніх п’ятнадцять років має серйозні проблеми з зором. Сонячний промінчик вже п’ять років – тільки у його пам`яті. Однак це не заважає чоловіку жити майбутнім, у спогадах – цілий всесвіт.

44

Валентина і Леонід Грачови біля свого дому

 

Сьогодні люди все більше закриваються у собі, наче у мушлі, не впускаючи до внутрішнього світу нікого. Коли погано, немає бажання розповідати, якщо добре – наче бояться, що добро те хтось забере. Тому насправді щиру і відкриту людину зустріти непросто. А Леонід Григорович ділитися радощами став, як кажуть, з півслова.

Система орієнтування
та меліорації

Поки Леонід Григорович не взяв до рук палицю, їй Богу, я була впевнена, що його очі вдивляються у мене. Ми ж бо незнайомі, а при знайомстві люди його віку ніколи не відводять погляду – нечемно. Раптом зрозуміла, що зі мною розмовляє людина, яка навчилася бачити серцем. З цікавістю вислухав, з якої причини з’явилася на його подвір’я, і, взявши ініціативу у свої руки, повів мене на город. З’ясувалося, на присадибній ділянці Леоніда Григоровича – райський куточок. Скоро прийде квітень зі своїми весняними паводками і все навкруги зацвіте і заспіває. З високою водою останні роки і боровся господар. Аж ось, нарешті, за допомогою добрих людей, яким дуже дякував, вся зайва водиця збігає у рівчачки, що розмежовують грядки, з рівчачків – у великий, який прокопано через увесь двір, з нього – у трубу під хвірткою, а далі прямує до річки. «Я щороку доглядаю за своєю системою меліорації, – розповідає господар, – чищу, слідкую, щоб не забилися труби». Орієнтується Григорович по деревах, кущиках та кілочках, котрі стирчать із землі чи не через кожен метр. «Ось тут канавка, – попереджає мене, – а ось, обережненько, колода лежить – орієнтир». Якщо придивитися, таких орієнтирів у дворі чимало. Це тільки спочатку вони видаються зайвими палицями. Очі не бачать, проте відчувають вітер. «Ось так ховаю їх», – ділиться власною життєвою премудрістю Григорович, насуваючи шапку аж до половини обличчя.

«Мамочка» і «папочка»

Валентина Андріївна під’їхала за кілька хвилин. «Вона в мене директор ринку, – посміхається чоловік, – там кожен знає, питати, як і що росте, треба у Валентини». «Мамочка, – я тут кореспондентці хотів погреба нашого показати, а ключика не знайшов, – звертається до своєї дружини Григорович». Жіночка заметушилася, винесла ключа, а коли минали поріг погреба, вона з такою теплотою сказала: «Папочка, обережніше, тут поріжок», що я не змогла стриматися і зауважила: «Ви називаєте одне одного так, наче недавно побралися і у вас маленькі діти. Це так зворушливо!» «Звичка…», – усміхається Валентина Андріївна. А я подумала, от би всім таку звичку, щоби – крізь роки, навіть з появою внуків не переродилася у глухі – «баба», «дід».

Про ідеальне
бомбосховище

Жодна фотографія не може передати того відчуття, коли бачиш перед собою 85-річний погріб 75-річного господаря. Наче щось із часом чи з цифрами. А між тим споруда виглядає досить пристойно. 333Ось що значить, будували на віки. У якості зодчого виступив дід Леоніда Григоровича – Григорій Гнатович Ботус. Побудував погріб у 1930 році. Майже метр углиб, з урахуванням грунтових вод. Вони, за словами теперішнього господаря, під погребом: з обох боків вулиці – річки. «А як же картопля, коли рівень води зросте, – цікавлюся у Григоровича, – банки в погребі у вас не плавають навесні?» І дізнаюся, що уся консервація стоїть на полицях. А вода, за дідовими розрахунками, ще ніколи вище них не піднімалася. Леонід Григорович і для картоплі нішу зробив. У погребі існує система вентиляції, яка рухає холодне і більш тепле повітря. Картопля у такому сховищі перші ростки починає пускати лише наприкінці квітня. Взимку, коли морози сягають більше мінус десяти, вентиляційна труба повинна бути закритою. Якщо морози слабшають, обов’язково відкритою. «Такий погріб потребує догляду і зовні, – розповідає Леонід Григорович. Раніше над ним був півметровий шар грунту. Але чотири десятки курей, яких тримали у господі, умудрялися у пошуках черв`ячків за сезон розгребти усю землю. І щороку я робив одну і ту ж невдячну роботу – накидав її знову на погріб. Одного разу мені це набридло, і я привіз з Сядриного костру – відпрацьований льон. Цю суміш курки не чіпали, вона дуже колюча і що немало важливе, миші в ній не живуть». Леонід Григорович розповів, що будували такі погреби майстри, які вміли класти печі. У такому льоху навіть у найлютіші морози п`ять градусів тепла тримається.
Сам же погріб свого часу врятував не одне життя. От і трирічного Леоніда під час Корюківської трагедії у ньому мати переховувала.

Нащадок
славних батьків

Леонід Григорович – корінний корюківчанин. Виріс у знаній педагогічній сім`ї. Тато – Григорій Тимофійович – викладав українську. Але він настільки переймався національною ідеєю, що згуртовував навколо себе багатьох, хто любив рідне слово, культуру,історію, писав книжку з історії району. За таку активну діяльність його кілька разів прямо з дому забирав «чорний ворон». Під пильним поглядом самого Лазара Кагановича був. А однієї ночі, коли перебував на черговому допиті, вчителя української ледь не розстріляли. «Хто вам дав право розгорнути таку діяльність?» – допитувався енкаведист і грюкав кулаком по столу. «Я дію згідно з інструкціями товариша Сталіна, – спокійно відповів Григорій Тимофійович, – працюю на розвиток району. Подзвоніть – перевірте». Звісно, ніхто нікуди не дзвонив, а вчителя відпустили. Про цей останній нічний допит він розказав дружині. Вона в нього була вчителем ботаніки та зоології, яка також не обмежувала свою діяльність викладацькою роботою. На тому місці, де зараз молодіжний центр, раніше була школа, навколо – буяли плантації з трояндами, у грядках достигали помідори різних сортів та росло чимало культур. При школі була така теплиця, на яку подивитися приїздили з району. Всім цим переймалася Надія Григорівна. Її квіти брали участь у виставках, а овочами годували діток з сіл, які жили біля школи, додому їздили тільки на вихідні.

«Дворянське гніздечко»

Подібний невеличкий ботанічний сад був і вдома у Грачових. Тільки винограду плодило сімнадцять сортів. Щеплені груші та яблуні. У дворі – справжня зелена ялинка-красуня. А квітів – не перелічити. «Кущам нарцисів сорок років, а вони щороку квітнуть неймовірно рясно, – розповідає господиня Валентина Андріївна. – Нашому саду – сімдесят років. Він також віддячує за турботу чималими врожаями. За будинком унікальна груша -дичка. Їй 78 років. Садив ще батько Леоніда Григоровича. Особлива вона не тільки тим, що має такий поважний вік і давно вже переросла будинок, а й тим, що досі щедро плодоносить. У нашому дворянському гніздечку (так називають свій дім Грачові.-Авт.) багато різного. У кінці городу – бузина росте, з неї цілющий чай виходить. Вирощуємо ріпу – найкращі ліки для хворих на підшлункову залозу. Чоловік деревця вирощує з кісточок. Де яке яблучко смачне з`їсть, ніколи кісточки не викине. Зимою їх у піску зберігає, навесні у землю садить. Все живе любить добро і ласку. А коли виросте, наче дитяті радієш».

Історична пам’ятка

Будинок Грачових – один з тих, що пережили жахіття Великої Вітчизняної. Побудований ще за часів цукрозаводчика Бродського, вирізняється особливою кладкою поміж інших. Про історію цих будинків, а їх всього два на вулиці, писала наша газета. Історія життя їхніх господарів щодня пишеться і по сьогодні. У подружжя Грачових дві доньки – одна живе у Одесі, інша у Донецькій області. «Чи часто спілкуєтеся з дітьми?», – допитуюся. «Постійно телефонуємо одне одному, – каже Валентина Андріївна, – там, де мешкають мої донеччани – не стріляють. Сподіваємося, минеться. Влітку приїздять сім`ями». «Зяті в мене-красені, – ділиться Леонід Григорович, – у захваті від нашої місцевості, але, на жаль, мої селективні роботи не продовжуватимуть – міські».

Корюківчанин Грачов
будував луганські шахти

У подружжя Грачових до того, що відбувається зараз на сході країни, особливе ставлення. Частина їхнього життя, а це двадцять років, пов`язані з Луганськом. Леонід Григорович брав безпосередню участь у будівництві трьох шахт на Луганщині і три – реконструював. Спочатку була Південна імені Дуваша, потім Суходольська-північна і третя шахта-гігант Самсонівська-Західна у Молодогвардійську, максимальна глибина якої 975 метрів. Колектив такої шахти складав 1500 осіб, 810 з яких працювало під землею. Серед останніх головним механіком у зміни ходив і Леонід Григорович. Довелося працювати з багатьма хорошими людьми. Якийсь час навіть з Миколою Мамаєм – Героєм Радянського Союзу, як кажуть, хліб ділили. Молода дружина Валентина Андріївна тоді касиром у Молодогвардійську працювала. «Подзвоню на шахту і прошу: розшукайте мені чоловіка по селектору, – розповідає жінка, – поки чекаю, серце стискається, під землею все що завгодно може статися». Але небезпека чатувала і на поверхні землі. «За двадцять років тричі мене перестрівали, – розповідає Леонід Григорович, – то сірники спитають, то цигарку. Я не палив і займався боротьбою, тому міг себе гідно захистити. На щастя, серйозних наслідків не було». За розповідями Леоніда Грачова, серед працюючих на шахті було відсотків сорок робітників, як зараз модно казати, з бандитськими нахилами, але решта – звичайні люди, трударі, котрі заробляли на хліб і будували світле майбутнє для своїх дітей. Принаймні, вірили у це.
Шахтар і шахтарочка – називали Грачових, коли вони переїхали до Корюківки. Валентина Андріївна народилася у Дніпропетровській області, але Корюківка стала рідною. Прикипіла серцем до свого Леоніда і до всього, що близьке його серцю. Щось вічне поєднує цих людей, щось таке, до чого тягнеться душа. Валентина Андріївна і Леонід Григорович провели мене до самої хвіртки.

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.