У гості до Ніни Кирилівни

Справжній вчитель залишається ним і через десятки років. Його згадують з повагою і вдячністю. І про нього хочеться всьому світові розповісти!
Теплом, ніжністю та увагою колишніх учнів щораз повертаються віддані дітям знання, сили, любов і до вчителя хімії та біології Корюківської середньої школи №3 Ніни Кирилівни Хлистун. Хоча свою педагогічну діяльність жінка завершила 27 років тому…

Катерина Пененко, Ніна Хлистун

– Ось тут живе наша Ніна Кирилівна, – показує на будиночок серед саду і квітучих флоксів її колишня учениця корюківчанка Катерина Пененко. – Вона такі міцні знання давала учням – хіба лінивий не цікавився хімією! І головне: ніколи не підвищувала голосу на учнів. Інтелігентна, виважена, завжди зі смаком одягнена і з красивою зачіскою… Ось ви зараз самі побачите, яка вона, наша вчителька…
Двері ошатного будиночку прочинила приємної зовнішності жінка. Посміхнулася і радо запросила гостей до хати. Не віриться, що їй – 82…
– Ніно Кирилівно, а ви пам’ятаєте Володю Смецького? – одразу до спогадів К. Пененко. – Ми з ним за однією партою сиділи, за першою. Так от він, завжди такий жартівливий, непосида, лише на ваших уроках сидів сумирно – ні пари з вуст! А нещодавно Оля Гавриленко телефонувала із Підмосков’я, передавала вам вітання…
Радіє Ніна Кирилівна! Скільки їх було за 38 років учительства! І спокійних, і швидких, старанних і не дуже. От тільки байдужих не було і поганих. Вона до кожного дитячого серця підхід знаходила, потрібні слова, такі, щоб не образити і не принизити учнів, бо ж кожен з них – особистість!
– Ніно Кирилівно, скільки вас знаю, ви завжди говорили тихо і спокійно. Ніколи у школі не кричали? – допитується Катерина Яківна.
– Одного разу спробувала, – чесно зізнається Н. Хлистун. – І одразу зрозуміла, що це принизливо не для учня – для вчителя…

Дитячі спогади
Її коріння з Радомки. Звідти був батько, працював у радомському лісництві і побудувався там. Потім сім’я жила у Рудні: тато, мама, близнючки Ніна та Оля. У школу в Радомці дівчатка ходили вже при німцях – тривала війна. Згодом батька підвищили до інженера з лісових культур і направили у Корюківку. Житло біля «майовки» їм надав лісгосп, а батько почав зводити власний дім. Одночасно з цим чоловік навчався у військовій академії. Коли його забрали на фронт, всі тяготи воєнного часу сповна відчула на собі мама Ніни Кирилівни. Втративши сина, якому був 1 рік 4 місяці, вагітна четвертою дитиною і з близнючками на руках, жінка залишилась сама. З багатства – лише корова.
– Перед очима часто постає картинка з мого дитинства, – пригадує Н. Хлистун. – Мама клопочеться біля печі, готуючи таку-сяку їжу, а ми з сестрою благально: «Мамочко, а скоро супчик буде?» Голодні-голодні…
Побували дівчатка і під дулом німецьких автоматів…
Якось мама, ховаючи дітвору від німців, домовилася зі знайомою жінкою на прізвище Крутящая (дитяча пам’ять його ціпко береже), дружиною лісника у Кугуках (чи Костючках – ось цього Ніна Кирилівна не пам’ятає), хата якої була у лісі, про те, щоб дівчатка певний час пожили у неї. А дорогою їхню підводу зупинили німці. Звідки, хто і куди – допитувалися у жінки. Вони думали, що, прикриваючись дітьми, та щось доставляє партизанам у ліс. А тому, навівши холодне дуло автомата на дитячі голови, попередили: знайдуть щось – уб’ють малих на місці. Цей жах запам’ятався шестирічним тоді дітям на все життя. Знали б ті німці, каже Ніна Хлистун, що біля хати лісника у самісінькому лісі на той час базувалися наші війська…
Щоб якось допомогти своїй рідній сестрі, Ніну і Олю запропонувала тимчасово забрати їхня тітка Маруся, яка з Києва повернулася у батьківський дім у Радомку. Так дівчатка залишились живими у березні 1943 року, коли карателі вбили їхню маму, меншу сестричку і мамину племінницю.
Корюківська трагедія – особистий біль Ніни Хлистун. 74 роки минуло з тієї кривавої весни, а ще й досі відкриваються нові деталі і подробиці страшної трагедії.
Про те, як загинула мама, розказали сусіди. Згодом…
Того дня сусідський хлопчик чув, як вулицями їздила машина, звідки людей попереджували про наміри німців палити і розстрілювати людей. Побіг додому, рідні поспіхом зібрали речі і втекли від смерті, не сказавши нічого сусідам…
– «Допустили ось таку дурість…» – тільки й сказала потім їхня бабуся, – зітхає Ніна Кирилівна. – А той хлопчик все життя, проходячи повз, опускав очі долу…
16 родичів Ніни Хлистун забрала війна. Тато повернувся живим. Дізнався, що став вдівцем, а доньки – сиротами. Згадки про дружину і менших дітей збереглися лише на довоєнних фотографіях, які вдалося по крупинці зібрати по знайомих лише завдяки тому, що покійна дружина дуже любила фотографуватися і щедро дарувала знімки друзям…

Учителька
Про те, що хоче бути вчителькою, школярка Ніна зрозуміла ще у 5 класі. Щоправда, мріяла викладати російську мову і літературу. Проте, й біологія їй легко давалася. А ось з хімією спочатку не складалося. Підтягнулася лише у восьмому класі…
– Те, що з мене будуть люди, і що обраний мій шлях правильний, я відчула вже на 4 курсі навчання у Ніжині, – розказує Н. Хлистун. – Тоді я давала свій перший урок з хімії. Пам’ятаю, почувалася вільно, не напружено, змогла доступно донести тему…
Все життя так само піднесено спішила Ніна Кирилівна на кожен свій урок. У 1957 році розпочала свій шлях у Савинках молода вчителька. Лише рік викладала хімію сільським дітлахам, яких тоді було стільки, що вчилися у дві зміни! А потім – паралізувало тітку Марусю, яка для Олі і Ніни стала мамою після смерті їхньої неньки. Ніна Кирилівна все покинула, щоб бути поруч з рідною людиною. І її доглядала, і чимале господарство. Вчителька російської мови і літератури, тітка майже не працювала за фахом. День і ніч обшивала людей, щоб вижити у війну і післявоєнний час. На скрипці вміла грати по нотах, на гітарі – по слуху. Її дуже поважали люди. Покинула цей світ тітка Маруся у 55-річному віці…
Тато Ніни і Олі таки побудував власний дім. Його цінували як фахівця і в Корюківському лісгоспі, і у Ніжинському, яке згодом довірили очолити. Обидві доньки торували свій педагогічний шлях. Оля у с. Заліссі на Київщині, Ніна – у Корюківській середній школі №3.
– Перші два роки були складними, – згадує Ніна Кирилівна. – Утім, якщо свою роботу любиш, все вийде. І дітей любити треба. Інакше нічого не буде. Недопустимо для вчителя ображати дітей, не зважати на інтереси учнів, грубіянити чи обманювати: пообіцяв – зроби. Якщо сам цікавишся своїм предметом, то і вдень, і вночі міркуватимеш: як подати матеріал учням, аби їх зацікавити, щоб урок минав на одному диханні!
На своїх уроках Ніна Хлистун викладалася сповна. Це підтверджують її учні.
– Усім давала однакові знання, – каже вчителька. – Хто хотів, той «брав». Поза уроками займалася з тими, кому це було потрібно. Проте, за гроші – ніколи.

Життя після школи
Ніна Кирилівна пішла на заслужений відпочинок у 1990 році, тільки-но їй виповнилося 55. Каже, що своїй роботі треба віддаватися сповна і не відволікатися на будь-що інше. А вона на той час вже 5 років лікувала недугу печінки. Жінка переконана: учні не повинні навіть здогадуватися, що у вчителя якісь проблеми. Тому полишила школу – заклад, якому і дотепер вдячна за щастя бути потрібною.
Вже багато років Ніна Кирилівна сама. ЇЇ чоловік, який був для неї не просто підтримкою і опорою, а цілим всесвітом, – відійшов у засвіти… Немає вже і її сестрички Олі, давно нема тата…
Її міцні крила – сини. Старший – Віталій – живе у Білорусі, за фахом хімік-технолог. Менший – Володимир – у Києві, зв’язківець. Троє онуків має Ніна Кирилівна: Олю, Оленку і Тимофія та правнучку Настюшу. Сини з сім’ями навідуються до мами. Усе у її домі і навколо нього зроблене їхніми руками.
– А ваші учні підтримують зв’язок зі своєю вчителькою? – питаю.
– Підтримують, – посміхається Н. Хлистун. – І зустрічі випускників я ніколи не пропускала. Запрошували навіть ті класи, де я не була класним керівником. Мені дуже цікаво, як у кожного з них склалася доля! Маленькими вони довіряли мені всі свої таємниці, а це дорогого варте…
Два роки тому, на 80-річчя своєї вчительки, її колишні випускники влаштували справжнє свято. Запросили Ніну Кирилівну у Бреч, де за душевними спогадами незабутньо провели час.
***
– Ніно Кирилівно, я зателефоную вам за тиждень, – це вже про їхнє особисте домовляється Катерина Яківна з Ніною Кирилівною на порозі гостинного дому.
– Можна і частіше…
Телефонуйте своїм учителям, навідуйтеся – вони чекають…

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.