У гості до «журналістів»

Мале село і його люди

Про те, що тут є життя, вказує прочищена лісом-полем дорога. Нова Буда: три хати, у яких – четверо душ. Подекуди сім`ї більшими бувають, а тут – це все село!
Як їм живеться у сільській глухомані, без жодного натяку на цивілізацію, і чого колись новобудянців «журналістами» звали?.. Наприкінці січня ми побували у Новій Буді.

Йдемо у кожну хату разом із супроводжуючим – в.о. старости Забарівського старостинського округу Володимиром Козелом. Каже, давно вже у них був, треба провідати…

«Чим ви мені
поможете?»
Лінивий димок вибивається через дірку у даху – звідти, де повинен бути димар. Дворище не обгороджене, ледь протоптана стежка поза двором. Вхідні двері зв’язані вірьовками. Тут живе 78-річна Марія Ситенька, хата якої згоріла влітку 2016-го.
– Гроза жахнула – все згоріло, – бадьоро прочиняє двері жінка у старому пальто і хустині. – Тепер живу тут, у сусідській, її ще покійний чоловік придбав…

«По-чорному» топиться піч. Дим валить просто у дім, отож двері з першої кімнати у сінці прочинені. У другій кімнаті – холод собачий. Та й біля печі хіба лише очі гріти – вода у відрі замерзла! На двох ослонах (стола нема) – брудні черепки, ганчір’я. За господинею всі кутки у хаті плачуть…
– А чим ви мені поможете? – прискіпливо примружує очі жінка. – А то мені ніхто не помагає, а хтось же повинен! Це ж не я сама собі хату спалила… І діти мені не помагають нічим!
Та Володимир Іванович це заперечує. Каже, у Марії Ситенької двоє дітей: донька живе у Бобровиці, син – у Низківці. Після пожежі обоє забирали матір до себе, але вона пожила по два дні у кожного – і везіть додому. Більш того, син з невісткою навіть хату у Низківці купили матері – не йде! Хуторяни знають, що тримає тут Марію. Щодня за декілька кілометрів 78-річна жінка ходить у магазин, що у селі Попільня Сновського району.
– І до Лєни, і до Клави Григорівни, – перераховує продавчинь М. Ситенька.
– А Клава ж і самогоночкою приторговує? – питає В. Козел.
– Та всім торгує, – ховає очі жінка.
Люди розповідають, що всі свої гроші Марія Іванівна відносить у сусідній район за оковиту. Того, напевне, і не хоче до дітей, бо вони не схвалюють материного способу життя. Невістка Валентина каже, що свекруха не сприймає ніякої допомоги, окрім грошей. А вони у діло не йдуть – на горілку…
– Окрім пенсії, три з половиною тисячі свекруха отримала субсидії, півтори тисячі їй «Червоний хрест» виділив, а якось і Бондар проїжджав селом – 800 гривень дав, – розповідає невістка В. Ситенька. – Невже ж оце не можна ту хату до ладу довести? Там же жити не можна! Не пускає нас ні в хаті прибрати, ні пічника привести – каже, командуйте у себе вдома, а тут не треба. Пропонували вже їй купити хату у Попільні, щоб не бігала туди щодня – не хоче! Ну, що нам з нею робити? Ми від неї не відмовляємось, але вона ніякої допомоги не приймає, окрім грошей, які потім швиденько відносить у Попільню…
Володимир Іванович розповів, що корюківчанин Василь Качура, який родом з Нової Буди, пропонував Марії Ситенькій перейти у хату його батьків – не йде! «Бо до Попільні далеко», – кажуть сусіди.
Та жінці зручніше думати, що вона усіма кинута, нарікати на дітей, на владу, на сусідів. Ну, така у неї реальність, власна. Не пам’ятає свого віку, всім каже, що їй – 70… З якого року народження її діти – теж не знає… Довго пригадує, скільки має онуків і таки стверджує, що одного, Максима. Насправді ж у неї двоє внучок: Наташа – у доньки і Юля – синова…

Там, де колодязь
з цілющою водою
Наче очі відкрилися у іншій, крайній оселі. Теплесенько, як у вушечку, піч витоплена, у хаті смачно пахне! А хазяйнує тут найстарша жителька Нової Буди 89-річна Олександра Приходько.
– Ой, заходьте, будь ласка! – господиня на поріг. Дивно, що навіть не питає, хто і чому! І стільки світла від неї, що посмішка мимоволі проситься на обличчя.
– Івановичу, ви? – впізнає свого багаторічного сільського голову. – Ой, та проходьте ж, не стійте у порозі…
– Цьогоріч у когось 90-річний ювілей? – обіймає худеньку жіночку Володимир Козел.
– А в кого?
– Та ж у вас!
– Ой, та про свій я знаю! Думала, мо`, ще хто до таких років дожив? – сміється Олександра Петрівна. – Так, до 90-та дожила, а як далі буде – не знаю, – серйознішає. – А як там ваша матінка, тупає ще?
– Тупає, слава Богу. У квітні буде 79, – відповідає Володимир Іванович.
– А чи ж після пожежі живе у Забарівці Віталій Чепа (депутат районної ради, підприємець, який орендує землі, займається вирощуванням зернових, картоплі – Авт.)? – жінці хочеться дізнатися одразу про все і про всіх!
– Ні, придбав хату у Корюківці, перебралися… – каже В. Козел.
– Ой, такий чоловік трудящий, шкода його… І де воно те горе людям взялося? – бідкається старенька. – Ну, хоч робить же тут буде, не кине село? – переймається жінка, якій, здавалося б, відпочивати вже треба не лише від роботи, а й від думок про неї – аж ні, душа болить і за землю, і за людей, які її обробляють…
Бо ж і сама Олександра Петрівна 37 років трудилася на землі, у колгоспі. Льон, картопля, буряки – хіба мало роботи було! Чоловіка Григорія вже 12 років нема на світі. Почесний залізничник, учасник війни… Два сини у них. Микола у Сновську з сім’єю живе, Василь – з матір’ю.
– Діти відвідують постійно, ось і правнучок мій, третьокласничок, колядувати приїздив з Чернігова! – тішиться жінка. – Все, що потрібно, діти мені доставляють. Я ж грошей вдома не тримаю – пенсію їм віддаю, вони знають, що треба… А сама я щодня пічку топлю, хоч два горщики, та й варю чогось. Руки, правда, чавуна не тримають, одробила своє. Вже п’ять соток городу лише обробляю, Івановичу, – звертається до В. Козела. – З господарства лише курочки і котик. Ото біля них і ходжу. А вечорами на печі газети читаю. «Маяк» передплачую обов’язково!
Олександра Петрівна довго не відпускала гостей своєю щирістю. Провела аж на вулицю, де через дорогу – диво-колодязь з надзвичайною водою. Викопали його колись Михайло Приходько, брат Олександри Петрівни, і її чоловік Григорій. Обох уже на світі немає, а колодязь і досі поїть цілющою водою і сільчан, і гостей.

«Мільйонерша»,
яка цікавиться історією
68-річна корюківчанка Олександра Мороз перебралася з міста у батьківське гніздо у Нову Буду одразу, як на пенсію вийшла. Родом з династії ветеринарів, вона все життя у торгівлі працювала, у системі громадського харчування. Захотілося спокою. Три роки лише з чоловіком тут прожили, а останні 11 – вже сама…
– Тут я народилася, тут мені і помирати, – каже жінка. – Не журюся! Я тут мільйонерша, як он Марія Ситенька каже!
– А де ж ваші мільйони? У чому статки? – запитуємо.
– А спитайте ви у неї! Бо, напевне, тому що у мене і мобілка є, і на все село один стаціонарний телефон (цілий список потрібних людей он на холодильнику з їхніми номерами), і дочка з зятем та онуком мене постійно провідують – всім забезпечують. Ось подивіться, – відкриває дверцята холодильника, вищого за свій зріст, набитого стратегічними запасами. Колись ми з чоловіком і донькою щовихідних приїздили сюди до моїх батьків, провідували. Тепер і донька моя з сім’єю мене не покидає у цій глухомані…
Олександра Олександрівна розповіла: були часи, коли у Новій Буді понад сто людей проживало і працювало, колгосп, телятник чималий був, школа, магазин…
– Ви ось краще розкажіть, чого колись новобудянців журналістами називали? – питає В. Козел.
– Було-було, – посміхається Олександра Олександрівна. – У нас тут ще одного чоловіка й дипломатом величали! А до чого ті «журналісти» – Бог його знає. Як були живі батьки, про таке не питали, а тепер і спитати нема у кого (може, хто з наших читачів, вихідців села, знає – телефонуйте у редакцію! – Авт.). Хоча історією свого села я завжди цікавилася. Батько мій бригадиром був, тож вів спеціальний зошит, хто де працював із сільчан. Ото і я собі такий зошит веду: що сама згадаю – запишу, дещо у Петрівни (Олександри Приходько – Авт.) розпитую: хто і де жив, які мали сім’ї, де тепер їхні діти. Нова Буда – маленька, але вихідців має й великих. Таких, як ось генерал-лейтенант Анатолій Трохимович Федченко, який свого часу був нашим сусідом…
У хаті Олександри Мороз – багато світлин різних часів. Навіть фото діда, учасника ще Першої світової війни – на чільному місці. А дві кішки – Соня і Сіма та 13-річний собачка Дружок – взагалі як члени сім`ї, живуть з хазяйкою у теплі.. З ними – не так сумно. Та й не так боязко. Бо хоч людського спілкування їй і бракує, але хтозна, кого може занести у майже безлюдний хутірець. На Різдво ось біля її хати заглухло незнайоме авто, люди у хату попросилися. Виявилося, єгері…
– Мій зять жартома називає наш хутір «краем непуганных обезьян», – сміється Олександра Олександрівна. – І не тільки тому, що тут вже людей жменька лишилась, а й через дороги: то перемете, то розквасить, а то й переорють шлях, який до села веде…
Тоді – як на острові. Доки не «розблокується» дорожня артерія до їхнього села. Що роблять у цей час? Живуть! Займаються своїми звичними справами, господарюють. Бува, ходять одне до одного у гості.
– У Тетянин день відвідувала Приходьків, – ділиться О. Мороз. – У них онучка Таня, а у мене – донька. Уже й свято! Коли поверталася, набрала у їхньому колодязі водички – свята вода у них…
Наостанок привітна хазяйка пригостила нас кавою, від якої просто неможливо було відмовитися морозяного дня. Ми поїхали, а вона пішла – годувати курей, носити дрова, господарювати, шукати собі роботу-розраду. Як роблять усі, кого тримає тут, у цій глушині, колиска їхнього життя, пам’ять про батьків, дитинство, що дихає зі старих фото і виглядає з усіх закутків осиротілого села…

89-річна Олександра Приходько (на задньому плані – її 63-річний син Василь) з Володимиром Козелом, в.о. старости Забарівського старостинського округу Корюківської ОТГ

68-річна Олександра Мороз, Дружок, Сіма і Соня

 

78-річна Марія Ситенька

Фото автора

 

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.