У Сахутівці побоюються чужого чоловіка

На узбіччі життя

Минулої осені у нежилій хаті у Сахутівці оселився невідомий. Родичі привезли його туди і залишили. Оскільки і горобець не живе без людей, той чоловік теж інколи навідується до сусідів, зокрема, і до 78-річної Олександри Ларченко, щоб попросити сірників, хліба, цукру. Жінка рада поділитися, але ж і остерігається незнайомця, ніхто не знає, хто він і що у нього на умі…

60 гривень на хліб
– А оце нещодавно родичі його приїздили, – розповідає О. Ларченко. – Зайшов до мене у хату якийсь чоловік, каже: «У вас тепло у хаті, а у діда холодно, хоч я ж йому і дров привіз». А потім 60 гривень поклав і мовить: «Вам же хліб возять, будете собі купувати і діду беріть». І пішов. Напевне, грошей йому не довіряють…
Олександра Іванівна попросила Світлану Ткаченко, свого соціального робітника, яка обслуговує 10 стареньких (двох у Тютюнниці і вісьмох сахутівчан), дізнатися: хто ця людина? Бо і без допомоги якось не по-людськи залишати, але ж і боязко водночас.
– Купила я йому хліба, ще й пляшку води свіжої набрала, бо у нього там у колодязі погана, – розказує бабуся. – Та й прошу ж Свєту: віднеси, бо, може, він там і без крихти хліба?
Соцробітник відносила йому хліб минулого тижня, у понеділок і четвер. Каже, холоднеча у хаті, він вдягнений, у шапці сидів…
Світлана Василівна поставила до відома старостат і терцентр, потім подзвонила у редакцію. Разом з нею ми навідалися до чоловіка минулої п’ятниці. Леонід Кучеренко, в.о. старости, до цього вже побував там цього дня.

«Возили мене всюди…»
Дві сільські кімнати… У другій, під самою грубкою, на розкладеному дивані лежить чоловік, укритий курткою і старою ковдрою. У хаті брудно, але відносно тепло.
Чоловік розповів, що звуть його Анатолій Лагошний. 30 січня йому виповнилося 65 років.
– Родом я з Корюківки, – каже. – Батьки померли. Сестра моя Люда з зятем Юрою живуть у Корюківці. Я на брикетному робив у Прогресі Менського району, там женився, п’ятеро дітей народилося. Син тепер у Кудрівці, дочки – у Москві, у Семенівці і в Мені (ще одна, Люда, померла), четверо онуків дорослих є. Дружина іншого знайшла…
Анатолій Борисович каже, що його житло у Прогресі «розбомбили одні клієнти», і від тих пір де вже тільки не був: у Буді, Чорнотичах, Макошинському будинку престарілих. За його словами, всюди його возять сестра зі своїм чоловіком. Тепер ось у Сахутівці йому знайшли батьківське житло свого кума. Його пенсію начебто теж вони отримують, продукти привозять.
Хтозна, чи правду каже про себе цей чоловік?.. Чому у 65 років йому повсюди шукають дах над головою?.. І чому у його житті не беруть участі діти й онуки?
– Ви, може, були недбайливим татом? Чи випиваєте? – запитую.
– У дітей – свої сім`ї, кому батько треба? – наче уникає відповіді.
На підлозі у хаті – три мішки картоплі, на столі – хліб, залишки ковбаси, масло, олія, борошно. Є електроплитка. Немає теплих речей, постільної білизни, мінімум посуду. Обрізки у сарайчику теж є, але непиляні, нерубані. А біля порогу, на снігу, півтораметрова дровиняка, обгоріла з одного боку. Напевне, намагався протопити – не вдалося.
Сказати, що його тут покинули напризволяще, не можна. Але й на турботу про близьку людину це мало схоже.

Впізнав свого бригадира
Анатолія Лагошного впізнав сахутівчанин Михайло Соломеник. Чоловік каже, що у 80-х роках вони працювали пліч-о-пліч на торфобрикетному підприємстві у Прогресі.
– Те саме, що шахта, але на землі, – каже Михайло Петрович. – З Донбасу привозили вугільний пил, з якого ми штампували напівбрикет. Анатолій Лагошний був моїм бригадиром, я у нього у підпорядкуванні. А потім і мені бригаду дали, тож ми ще й змагання виробничі влаштовували! Анатолій був трудяга! Здоровий, високий, дужий, за характером – спокійний…
А потім, коли у 90-х роках сировину з Донбасу перестали постачати, на власній – далеко не заїхали. Підприємство згасло, люди залишились без копійки і кинулись корів заводити, щоб хоч якось прожити – і Лагошний у перших рядах. Робив, як віл! П’ятеро дітей мав. Дружина, правда, іншого прийняла…
Якщо чесно, нині ледь упізнав у Лагошному колишнього свого бригадира. Осунувся, постарів. Каже, що переніс інсульт.

Обізвіться, родичі!
5 лютого Світлана Ткаченко знову понесла чоловіку хліб, придбаний Олександрою Іванівною. Каже, електроплитка ввімкнута, грубка топиться нерубаними обрізками, які аж стирчать із дверцят, а пожильця – нема. Виявилося, він ходив по щось до сусідів Наталії і Анатолія Грицаєнків.
– Я вважаю, що існує загроза для життя цієї людини, – каже Світлана Василівна. – Чого варте лише постійне перебування його у холоді (видно, що під курткою навіть светра теплого нема!), порушення правил техніки пожежної безпеки при опалюванні житла? Та й їжа ж колись закінчується…
Світлана Ткаченко переконана, що облаштувати побут цього чоловіка цілком реально. Треба лише, щоб родичі вийшли на зв`язок! Можна і сажотруса запросити, і людей, які б побілили хату, знайти, і палива хорошого, сухого, із сахутівського фанерного підприємства завезти! Звісно, задарма цього не зробиш, але ж за участі родичів сільчани згодні підставити плече.
– Сільська влада не повинна обходити увагою таких людей, – переконана С. Ткаченко. – Треба відвідувати одиноких, проводити акти обстежень і просто цікавитися: як вони живуть? Я 30 років пропрацювала секретарем сільської ради і знаю, що милосердя – воно стосується кожного…
***
А 6 лютого Анатолій Лагошний прийшов до Олександри Ларченко і попросив віддати йому решту грошей з тих 60-ти гривень, залишених ріднею на хліб. Мовляв, йому їсти нічого. Напевне, у вихідні родичі не приїздили. Бабуся віддала ті гривні, але потім він знову їх повернув, каже, – не дійду до магазину. І попросив три коробки сірників…

Анатолій Лагошний

Залишити коментар