Забутий герой чи бюрократія?

Уже у вівторок зранку до редакції завітав житель Наумівки із проханням приділити належну увагу його земляку Максиму Демченку, який був у АТО півтора року, а отримавши поранення, два місяці тому повернувся до рідного села. «Усіх наумівських атовців нагороджували на сільському святі у День Державного прапора України, а про цього хлопця забули», – розповів нам чоловік. Чому ж снайпер Максим, який побував у самому пеклі Дебальцевого, не потрапив у списки нагороджених?

З Максимом поспілкуватися не вдалося. Натомість, півгодинна розмова з мамою захисника Тетяною Олексіївною дала повну картину про те, що довелося пережити сину та його рідним.

Одного забрали –
одного залишили

У подружжя Демченків з Наумівки синів двоє. Старший син Максим зараз проживає з батьками. Сімейне життя не склалося, а серце так і лишилося розділеним навпіл – причому одна його половинка й досі з колишньою дружиною та двома дітками, які проживають у іншій області. Менший Андрій із сім`єю мешкає у Корюківці. Коли Максим отримав повістку про мобілізацію, зволікати не став – воїн у душі, він поспішив до районного військкомату, оформив усі документи і вирушив у зону АТО. Андрію також приходила повістка, але його «не забрали»…

Снайпер Максим

«Він з юних років мріяв про армію, – розповідає мама Таня про Максима, – «срочної» не служив, у 18 років пішов за контрактом, тому позитивна реакція сина на повістку нас з батьком не здивувала. А от дні чекання були важкими. Якось син два тижні не виходив на зв`язок, думала, розуму лишуся. А коли подзвонив – сухо розповів, що пробивали вороже кільце оборони під Артемівськом, кілька діб сиділи у полі і гризли мерзлі брикети сухих супів. Який там зв`язок… Вдалося дістатися до якоїсь сільської хатки, там і попадали спати. При першій можливості зателефонував. «Мамо, якщо б щось сталося лихе, то дзвонив би не я, а чужа людина», – заспокоював мене.»

Поранення

За медичними документами Максим отримав контузію. Як це сталося, мама Таня знає лише з розповідей сина. Максим разом із своїми побратимами перебував під Дебальцевим, у першій лінії оборони, прикривали наших бійців. «Пригадую, подзвонила йому, а він відповів таким стомленим і якимось чужим голосом, що не може розмовляти, – розповідає Тетяна Олексіївна, – і лише вдома батьку розказав, що до цього на його очах у одного з наших хлопців півобличчя знесло, а інший згорів у авто заживо. «Такого я там надивився, тато, що ти навіть не уявляєш…» – сказав чоловіку».
Потім була зміна військ. Під Горлівкою, 27 травня, під час бомбардування Максима ударною хвилею відкинуло на землю і він обличчям упав на камінь. У результаті – вибив око.
Разом з іншими пораненими Максим потрапив до госпіталю. Наступного дня йому зробили операцію і він вийшов на зв`язок з сім`єю. А тим часом батьки вже передзвонювалися з волонтерами, які допомогли знайти місце перебування сина. «Телефонували, кому могли, – розповідає мама, – а 1 червня у сина був день народження. Привітали його також з телефону волонтера, який відгукнувся на наше прохання і прийшов до Максима у Харківський клінічний центр».
Перевідати сина їздив батько. Волонтери навіть дорогу обом батькам обіцяли оплатити, але мама бійця працює на фермі, і домашнє господарство залишити ні на кого…

Вдома

Уже майже два місяці минуло, як Максим Демченко вдома. «Засинає у навушниках, постійно слухає музику, – каже мама. – Підійду до нього, бачу – спить, телефон вимкну». «Як ти можеш відпочивати під музику? – дивується чоловікова мати. А він їй відказує: «Баб Тань, якщо б ти побула там, де був я, тобі б музика тишею здавалася…»
А минулої суботи, коли збирався на свято, попросив: «Мамо, дай мені прапор, там усіх, хто був у АТО, нагороджуватимуть…» Повернувся невдовзі, мовчазний. Нічого не розповів. Від його взагалі важко добитися якоїсь розповіді, натомість, коли це стосується особистих переживань. Тому й не стала допитуватися. А потім знайомі розповіли, що Максима навіть не згадали на святі. Чому? Над цим питанням я не задумуюсь. Для мами головне, що дитина поряд і жива…»

* * *
Скоро Максим поїде до Києва на чергову операцію. Оплачує її держава. Вдячний і місцевим волонтерам, які підтримали відразу після поранення, і волонтерам з Харкова, котрі піклувалися, коли був безпомічним. Збирається у Полтаву на могилу до побратима. З`їдуться хлопці, з якими служив. Документів учасника АТО на руках у Максима немає, тільки виписки із госпіталю. Відповідні папери десь оформляються, треба або чекати або їхати і добиватися прискорення процедури.
Ми зателефонували до Корюківського райвійськкомату, оскільки списки на отримання відзнак готувалися саме тут.
Т.в.о. районного військового комісара Сергій Морозов розповів, що списки готувалися згідно з наявними посвідченнями учасників АТО. На сьогодні у районі чимало хлопців, які не отримали нагрудного знака «Учасник АТО» через відсутність такого посвідчення. «Переживати з цього приводу не варто. З часом усі, хто захищав нашу країну, матимуть цю відзнаку, – сказав Сергій Михайлович».1426551269_ato

Один коментар

  1. MichaelMum говорить:

    Я уже посмотрел этот фильм на нормальном сайте, просто супер, не зря его так долго ждал!
    Кто ещё не видел, смотрим здесь, ребята – HD17.RU

Залишити коментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.