Знатне село – людьми

Водячи кореспондента своїм господарством, чоловік з іскристою посмішкою наспівує слова барда – “заходьте в мій дім, мої двері відкриті…” І додає, що життя – це пісня, а хорошу пісню написати не просто. На жаль, у невеличкому селі мало залишилося загалом мешканців і серед них – людей, котрими, можна сказати, ще підтримується живий дух цього населеного пункту. Мій співрозмовник, здалося газетяру, і є таким тутешнім наріжним каменем-опорою, тим більше, що й ім’я його означає – “камінь, скеля”.

Зросло під дзвін
ста пил…
– Петре Максимовичу, а що означає назва вашого села? – питаю, бесідуючи на лавочці під двором з жвавим “сином своєї родини, який народився за власним бажанням, а помре за скороченням штату”, як він сам жартома відрекомендувався. Жива енергія струменить у його мові, хоч віку людина поважного, народився тут же – аж у травні 1937 року!
– Кажуть, був у цих краях пан Стопилін. Є й інша версія, що при розбудові поселення працювало тут сто пил, звідти й Стопилка. У війну теж змушували німці людей ліс пиляти, кіньми возити і мостити дорогу, греблю через болото, щоб танки їхні могли пройти з Камки на Рибинськ. Потім стояли покинуті ворогом бронемашини, після звільнення метал з них різали. Пізніше були бажання зробити хорошу пряму дорогу з Рибинська на Холми, та не здійснилися ті сподівання, тепер до селища в об’їзд добираються. І ось наша вулиця Шкільна тільки нагадує, що була школа, та нікому в ній вчитися (у селі є 28 жителів, як уточнив у Рибинській сільраді журналіст, і возять звідси двох учнів і одне дошкільня – у село Сядрине)…
Батьки Петра Єрмоленка працювали у місцевому колгоспі, син же закінчив чотири класи, а потім – гусей пасти. Крилаті табуни тоді тримали – по сімдесят голів у дворі! Підріс – більшу худобу довірили. Далі з колгоспу відправили до Сядринського торфопідприємства, де й заробив хлопець свого першого карбованця. І чорним волом возив гарбою сухий торф на паливо для парової машини-локомобіля, і вистилали сире паливо на сушіння. Два бараки, чоловічий і жіночий, стояли біля села, від роботи у дівчат руки пухли, але лісом йшли, співаючи. Отакий молодий та мозолястий романтизм і ентузіазм тієї епохи запам’ятався.
А 1956-го залізничний вагон-телятник повіз призовників, і Петра серед них, на військову службу. У шахтарські краї, поблизу Маріуполя, хоча штаб їхнього полку був у Донецьку. Шахти, ртутний рудник, тумани, за якими нічого не видно, житлові будинки із загратованими першими поверхами, бо ще похмуро славились ті степи – таборами із ув’язненими, їх і охороняли. Бували і втечі через колючі огорожі, тоді ходили шукати, часто і в цивільному одязі вулицями і вокзалами, а у сірниковій коробці, щоб непомітно порівняти – фото зниклого… По один та інший бік огорожі було чимало неординарних особистостей. Одні “зеки” могли гральними картами такі фокуси витворяти, що у цирку не побачиш, інший на губній гармошці вальс заграє – деякі на баяні так не зможуть. З тирси деревинної офіцерам фотоальбоми клеїли-робили, у цеху з металу – що завгодно. І школа-десятирічка тут була, хто хотів середню освіту здобути. Серед офіцерів теж майстри траплялися. Пістолет переверне горизонтально стволом вниз, мізинцем натискає на спуск – і всі кулі точно “у яблучко”! Ставить дві табуретки, п’ятками на одну опирається лежачи, головою на другу, а третьою кругом себе крутить… Петро теж – зварювальних робіт навчився.
Повернувся у грудні 1959-го додому, у колгосп. У тракторну бригаду причіплювачем взяли, на плугах за трактором їздити, ремонтувати. Грошей не платили, трудодні були. За літо на чоботи не заробив. Саме відкрилась у Холмах при колгоспі автошкола, пішов туди. “Автодід” з професорською борідкою викладав їм шоферську науку. Єрмоленко заступником старости групи був, видно, кмітливістю відзначався, бо й на плакатній схемі електрообладнання автомобіля виявив помилку, і після закінчення на “відмінно” навчання, коли “Автодід” схотів у подарунок дорогий на ті часи шкіряний портфель (аж 18 рублів, саме хрущовська грошова реформа відбулась), то зуміли відкрутитися від того презенту, а натомість з хлопцями у їдальні відзначили.

Поле життя Петра Єрмоленка

Залізний бог
і його творіння
Одружився на своїй і донині – Поліні Сергіївні, яка 1941 року народження (син їхній у Сядриному живе, донька – у Корюківці, а старшого сина в дорожній аварії втратили…). Батько їхній пішов працювати у луго-меліоративну станцію в селі Охрамієвичах. Помічником екскаваторника, тягли канал від Снову до Щимеля. Велосипедом їздив на роботу в сусідній район. Два роки трудився – перевели зварювальником. Газове зварювання – непроста штука, згадує Петро Максимович. І руку пошкоджував, і шланги кисневі рвалися, і вибухи траплялися… Небезпечна гра-робота з вогнем, особливо коли начальство вимагає всупереч правилам, з порушеннями – “давай-давай, швидше, пробуй”, а само потім із-за рогу майстерні визирає: вибухне чи ні… Повернувся до колгоспу, дружина на різних роботах тут працювала. Майстерність чоловіка всім потрібна була, людське звання “залізного бога” заслужив. Різні пристрої виготовляв, усе лагодив – від друкарських машинок до складної сільськогосподарської техніки. Зварював метал так, що й швів не видно було. Як новеньке виходило! І чавунні деталі зварював, хоча багато хто дивувався: “Хіба таке можна?!”
Пішов на пенсію 1990 року і став оператором на сільській фермі, за доїльними установками і транспортерами доглядав. Вроджена та й набута майстровитість досі себе проявляє. Чого тільки у його домашньому хазяйстві, власноруч зробленого, немає! Ось причіп стоїть, “народився і виріс він у дворі”, жартує Петро Максимович, зареєстрований, паспорт має, де так і написано – “саморобний”. Тракторця Т-25 купив зламаного, “поставив на ноги”. Саджалку картопляну придбав заводську, але переробив по-своєму, бо складена була, як каже, “похабно”. Копачку до мотоблоку сам виготовив. І культиватор, і борони до нього. Борону з труб, з металобрухту сконструював з поворотними зубцями, для різних операцій грунтообробних.
У газетах раніше та й зараз ще часто мелькають заголовки і статті про різних сільських умільців, винахідників-самородків. Петро Максимович у свої роки від них нічим не відстає. Робить багато чого надійно і капітально. Конструює і складає різні механізми. Ось млинок свій показує, меле зерно на ньому, кропиву і трави подрібнює, хвойне борошно виготовляє на вітамінний підкорм козам, курям. Безліч різних пристроїв має, і косарки, і гребки. Навіть заготовки на табуретки. А колись на холминських ставках дрібна риба-камса густо водилася, смачною була і засоленою, і смаженою, мов насінням гарбузовим чи соняшниковим її “лускали”, Петро Максимович же діжечки засолював, ще у літрові банки з прянощами закатував і на саморобному автоклаві домашні рибні консерви хіба ж такі виробляв!
І город у немолодого подружжя доглянутий, виплеканий. Ось ячмінь озимий густим колоссям колише, торік з такого причіп зерна намолотили, і зараз урожай вже дозрів – “а як його обмолотити – розмірковує хазяїн, – коли до жнив ще місяць, нива поспіла, а більше ні в кого у селі озимини нема, тож комбайна довго чекати…” Помідори шеренгами, мов солдати на плацу, виструнчилися і біля кожного – рушниця, паличка-підпиралочка. І самосійні томати є, ніхто їх не садив, не доглядав, а буяють не гірш “ручних”. Зі свого насіння навіть кращі, ніж з купленого. І перезимувало ж, не пропало! І сад, і виноград зеленіє гронами. Чого тільки нема – яблуні, груші, жовті сливи, калина, алича, горіхи, айва, агрус, порічки…І садив, і щеплював господар. Таким людям потрібно довго на своїй землі жити. Бо вони її родючою і плідною роблять, прикрашають – і собою, і своєю працею.

Залишити коментар